Читати книгу - "Дитя песиголовців"

думала Марта, дивлячись, як його машина повертає за ріг. Хай би що ти там собі вмів, мала я на увазі і тебе, і твої вміння. І велемудрі твої фразочки, до речі.

Вона поглянула на мобільний — певно, вже одна-дві стурбовані смски прилетіли, — але ні, у папці вхідних було порожньо.

Як і на вулиці, подумала Марта. Та що взагалі відбувається із цим містом?!

Вона рушила до площі Трьох Голів, кожен крок гулко відлунював від стін. Із вікон тут теж лунали звуки трансляції і теж посилювалися кам’яними стінами. Це був, певно, не концерт, хоча Марта все ніяк не могла второпати, що ж тоді.

Погода, до речі, виправилася, на небо визирнуло цілком собі затишне, тепле сонце. Як на кінець вересня дуже непогано! І вдало для Марти: вона не проти прогулятися — якщо, звісно…

Тут вона збагнула, що гамір, який долинав із вікон, не просто став гучнішим — він наче перенісся вперед, туди, куди Марта якраз прямувала. Наче на площі встановили нарешті давно обіцяний екран і тепер транслюють це незрозуміло що для всіх бажаючих.

Ну, концерт чи ні, звертати Марта не збиралася. Нас, подумала вона, концертом не відлякаєш, виступом якогось жирного депутатика — тим більше; взагалі нас після всього нічим уже не злякати, даруйте, не з тими зв’язалися.

Вона люто посміхнулася (кому — й сама не знала) і пришвидшила кроки.

Розділ 2

Віртуозне виконання

Марта крокувала Охвістям — північним районом, що прилягав до площі Трьох Голів. Всі вулички тут були вузькі, вологі, із різношерстими будинками. Вона пройшла сучасний, із просторими вітринами «Мода-хауз», першу міську пивоварню «Під гребенем», адвокатську контору, нічний клуб, їдальню «Пончик» із пластиковими подряпаними столами, відділення «Ельфрік-банку», жилу п’ятиповерхову кам’яницю із крилатими пупсами на фасаді. Обличчя пупсів були в білих патьоках, крила — нетопирячі, а очей наче взагалі не було.

Раніше Марта на це різностилля уваги не звертала — якщо довго живеш у Нижньому Ортинську, й не до такого звикаєш. Але тепер — начитавшись тих усіх книжок-архівів, — вона знала: це через Серпентатора Третього. П’ятсот сімдесят три роки тому він ледве не впав на місто. В останню мить зумів утриматися, тільки кінчиком хвоста зачепив дахи будинків. Відтоді одні вважали Охвістя проклятим, інші — позначеним везінням. Були будинки, які стояли тут аж від тих часів, і ніхто їх не оновлював. А інші, хоч скільки відбудовуй, рано чи пізно завалювалися, чи в них починали протікати труби, а часом орендатор божеволів і влаштовував підпал. У таких будинках верхні поверхи завжди стояли порожні. Хлопці, щоб довести власну крутизну, іноді ночували там, і ходили чутки про певні дивні сни, про голоси та видіння. Але якраз ті, хто ночував, нічого такого не розповідали — і взагалі воліли мовчати про те, що з ними сталося.

Розкопавши цю історію, Марта серйозно розмірковувала, чи не вирушити в рейд по дахах: раптом десь лишилися вплавлені у черепицю лусочка чи дві. Але Віктор казав, що для дослідів запасів йому поки вистачає, і пояснював: тут важливіше зрозуміти принцип як такий, розібратися, де можуть бути серйозні поклади. З лусочок нам яка користь, чим вони допоможуть? А часу згаємо безліч.

З приводу того, де саме впав Серпентатор, літописи мовчали. «Покинувши межі міста, гайнув стрілою на захід сонця. Там, де пролетів Гнівливий, на землю впали краплі крові. Миттю слідом за ним вирушили витязі-серпоносці, найхоробріші з хоробрих, найзвитяжніші зі звитяжних. Непроста чекала на них праця — і несправедливими були звинувачення, що їх досі чуємо на адресу героїв. Кажуть про побиття немовлят, про два села та про хутір Прирічний, які щезли, — та забувають про погрозу, від якої позбавили витязі співвітчизників своїх. Забувають про годованців, про створінь з іржі та кості, із жару та жадоби, — і про тих, хто приходить глухої нічної години, щоб зневолити розум, щоб пробудити звіра у наших серцях. Для того й покликані були витязі, тому й служили місту та державі, щоб боронити від сеї загрози. Боронити, не жаліючи ані життя свого, ані душі своєї…»

І далі все в тому ж дусі: мудровано й розмито, жодної конкретики. Віктор казав, це нормально. Мовляв, тодішні читачі все розуміли, для них це була аж ніяк не нісенітниця, навпаки — дуже чітко викладена історія. Ну, можливо. Якби воно ще їм із Мартою якось допомогло.

Вона поглянула на годинник у мобільному, знову здивувалася, що немає смсок — і якраз тоді він задзвонив.

— Привіт, — сказав хрипкий голос.

— Паулю, це ти? — Марта його ледве впізнала. — Щось сталося?

Дуже розумно взагалі-то: дитина сидить із ангіною, вирішила зателефонувати — а ти одразу надумуєш чортзна-що.

— Я не знаю. — Пауль шморгнув носом, захлинувся і закашлявся. Марта терпляче чекала — і, звісно, йшла далі, бо й так сильно запізнювалася. — Я, — сказав нарешті Пауль, — сто років нічого не малював, знаєш. У сенсі… справжнього, а не карикатур.

— Це не страшно. Може, навіть і на краще. А почуваєшся як? Температура висока?

— Дякую, зранку покращало. Щойно… щойно зробив новий малюнок.

— Жук так на нього чекав! То чому ж ти не надіслав… — Марта затнулася. Ох, подумала, йдеться ж аж ніяк не про звичайний малюнок. — Знову, так?

— Знову, — зізнався Пауль — не винувато, радше просто стомлено. Чи навіть перелякано, динамік спотворював голос, плюс ці шмарклі його. — Марто, ти зараз де?

Вона подивилася на мобільний, закусила губу. Гаразд, подумала, я передзвоню, вибачуся, домовимося на пізніше, зрозуміє, не образиться. Паулю я зараз потрібніша.

— Уяви: зовсім поряд із твоїм домом. Підходжу до площі. У мене справи, але я можу зазирнути на півгодинки, розкажеш мені…

— Не зможеш. Тут народу повно. Марто… краще тобі взагалі не ходити на площу, якщо чесно. А малюнок я зараз сфотографую і надішлю, подивися, будь ласка. Раптом хоч ти зрозумієш, в чому справа. А то, знаєш…

Голоси попереду стали гучнішими, хтось, схоже, горлав просто в мікрофон. «Нарешті!.. Скільки років це тривало!.. А тепер — хай бачать, хай усі бачать!..»

Вона притисла вказівний до другого вуха, скривилася.

— Що, вибач? Тут погано чути.

— Не ходи…

— Так-так, надішли мені фото малюнка, будь ласка. І — я тоді тебе трошки пізніше перенаберу.

У трубці шипіло, хрипіло — і це був точно не Пауль. Потім звуки урвалися, занили короткі, зловтішні гудки.

Марта протиснулася крізь металеву брамку й опинилася у дворі — вузькому, височенному, заставленому сміттєвими баками. Кришок на баках не було, поряд із найближчим стояла жінка у затертому світло-червоному пальті, із обвислою сумкою.

— Вибачте, — навіщось сказала їй Марта.

Потім у три кроки перетнула двір, потягнула на себе рипливі двері,