Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

усміхнувся і, взявши його під руку, повів далі по хіднику. Йому хотілося продовжити розмову, проте попереду них, сховавшись від сонця під білими парасольками, неквапно прогулювались дві панянки в супроводі старшої пані. Він потягнув брата за лікоть, і вони, шанобливо піднявши на головах циліндри, обігнали їх, вдаючи, що неабияк поспішають. Франц не втримався й озирнувся. Обпікшись двома чарівними усмішками, почервонів ще більше.

— Бачу, тобі вже покращало, — пожартував тихо Карл.

— Я... мимоволі, — спробував виправдатися Франц, — щоправда, вийшло досить неґречно...

— Облиш, — мовив старший брат і безжально розсміявся. — Коли тобі сімнадцять, природно кидати на панянок неґречні погляди. Як і гаряче обурюватися чимось, а вже за мить червоніти за це.

— Добре, що я не був настільки дурний, аби сказати все матері в очі.

— Тут ти маєш рацію, братику, — погодився Карл.

— Як гадаєш, після весілля ці «молодята» переїдуть на батьківщину Ніссена чи залишаться у Відні?

— Я чув, що в Данії кепський клімат. А в пані Моцарт, як ти знаєш, слабке здоров’я. Навіть якщо вони й залишать Австрію, то матір там довго не витримає і захоче повернутися, — промовив Карл, — окрім того, в тому далекому краю вона не зможе займатися батьковою спадщиною. А всі ці публікації про великого Моцарта, за якими так хижо полюють різноманітні видання, для неї надзвичайно важливі...

Тим часом вони вийшли на Штефанпляц й обоє мимоволі ковзнули поглядом по високих шпилях собору святого Стефана, що гострими голками проколювали блакитне віденське небо. Час від часу між них з’являлися тіні птахів і неспокійно миготіли над площею. Могло навіть здатися, що насправді це не голуби, а якась невидима сила оживила кам’яних ангеликів, що оздоблювали фасад цієї споруди.

— Зайдемо ненадовго? — попросив Франц.

Його брат дістав із кишені свого срібного годинника.

— У мене не так багато часу...

— На хвилинку, — благально мовив той.

— Ну, гаразд.

Вони звернули вбік і рушили до головного порталу собору, але по дорозі мусили минути чималу вирву, яку залишив просто посеред площі французький снаряд. Один із тих, які впали на столицю всього лишень два місяці тому, коли ерцгерцог Карл так і не дочекався свого брата Йоана на березі Дунаю.[6] За кілька кроків від братів стояли троє французьких солдатів і курили смердючий тютюн. Французи насмішкувато глянули в їхній бік. Вони дивилися так на кожного австрійського чоловіка, бо всі австрійські чоловіки порівну поділили поразку. Навіть такі, як Франц, у чиїй зовнішності жодна риса не виказувала вояка, а отже — і їхнього супротивника.

— Йдете молитися? — вигукнув хтось із французів. — Ідіть, ідіть... Все, що вам зараз лишається. Як і вашим очільникам... Попросіть у Бога тямущих полководців для своєї країни...

Після цієї репліки солдати зайшлися реготом.

— Не зважай на них, — тихо мовив Карл.

— Чого вони до нас учепилися? — перепитав менший брат.

— Мало коли переможцям вистачає однієї великої перемоги, Франце, — відповів той, — вона залишає їх голодними... По-справжньому насититися вони можуть лише дрібними тріумфами. Як-от такими... Ходімо, не зважай на них.

Всередині собору також виднілися сліди від французьких снарядів. На стінах, стелі і колонах можна було побачити величезні діри й тріщини, відкриті, наче рани на тілі, з яких, здавалось, от-от почне сочитися кров. Наймоторошніше виглядав єпископський портал. Снаряд, який влучив у нього, позносив голови надзвичайно гарним фігурам з композиції Святого Сімейства. Тепер Марія, Йосип та маленький Ісус, здавалося, з останніх сил тримаються одне за одного, аби не впасти.

Франц опустився на коліна поруч вівтаря і гаряче помолився. Карл тільки ліниво перехрестився і важко сів на лаву.

— Ось де справжня прохолода, — видихнув він і підняв очі догори. Втім, чоловік не шукав там Бога, а радше хотів пересвідчитися, чи не пошкоджено над ним стелю, аби не впав на голову шматок тиньку.

Закінчивши свою молитву, Франц сів поруч з братом. Той знову на мить звів погляд вгору, всерйоз, видно, переймаючись їхньою безпекою.

— Хочу тобі дещо розповісти, Карле.

Голос його був незвично рівний і глибший, аніж завжди. Храм і молитва дивно вплинули на нього. Не відповівши, Карл мимоволі затамував подих.

— Іноді я бачу його, — продовжив Франц.

— Кого — його? — перепитав брат, відчувши раптом, що горло його пересохло, наче папір.

— Нашого батька...

Мабуть, якби добрячий шматок тиньку впав усе-таки Карлові на голову, це не вразило б його так сильно, як слова брата.

— Про що ти кажеш, Франце? Наш батько помер.

— Так, я це знаю... — від упевненості наймолодшого Моцарта не залишилося й сліду.

Він замовк і відвернув погляд до вівтаря, де щойно молився, набираючись сміливості.

— Гаразд... — дещо лагідніше озвався Карл. — Розкажи, як саме ти його бачиш? У своїх снах?

— Жодного разу він мені не снився.

— Тоді як?

— Іноді я бачу його, мов живого. Вперше це сталося в дитинстві, коли я грав свій дебютний концерт... Тоді батько керував хором.

Від почутого Карл здригнувся.

— Але ж... ім’я того капельмейстера добре відоме, — промовив він.

— Звісно.

Молодший брат опустив очі.

— Гаразд, забудь, прошу, все, що я тобі тут наплів, — сказав Франц після мовчанки. — Найпевніше, все це лише моя уява. Не більше...

Карл поклав йому руку на плече й промовив якомога лагідніше:

— Ти дуже вразливий, братику. Втім, це звична річ у твоєму віці. Крім того...

Він задумався на якусь мить. Його погляд вкотре зметнувся вбік і, ковзнувши по зранених стінах собору, знову зупинився на братові.

— Крім того, всі ми так чи інакше приречені жити з тінню нашого батька. І вона буде переслідувати не лише нас, але й наших дітей та внуків. З цим слід змиритися... Зрештою, таке нікому не нашкодить.

— Доки виконуємо її волю, то ні... — вимовив Франц.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів його брат.

— Мені здається, що тінь батька прихильна до мене тільки тому, що я не покинув музики. Якби я вирішив, скажімо, як і ти, зайнятися правом, вона одразу би мені за це помстилася.

— Не кажи дурниць, Франце. Тіні, особливо тіні померлих, не можуть ані завдати живим шкоди, ані принести їм користі. Це ж просто тіні тих, кого вже з нами немає. Та й, врешті-решт, хіба ти