Читати книгу - "Дівчина з ведмедиком"

насправді не такою саме вона й єсть? Зина — зразок порушення норм доброчинного поводження й тримається вона з підкресленою задерикуватістю. В Зині немає нічого від доброчин-ности.

Чіткий профіль, тонке, блідо-рожеве обличчя, ясна лінія губ, тем-но-сині, фіалкові очі, по-дитячому задерикуваті — то Зина. Гарненька дівчина, що з неї не можна не милуватись.

4

Коли ми оглянули кімнату дівчат і повернулися до зали, Зина звернулася до мене з запитанням, що його безтактовність зрівноважувалася тільки його недоречністю. Так малі діти, коли приходить незнайома особа, починають якось особливо коверзувати.

Я вже сказав, що окуляри мої не були нові: в одному очкові тріснуло шкло, в другому — з дужки випав гвинтик, і я замість гвинтика перев'язав ниточкою, при чому кінчики нитки стирчали .в обидва боки. Я не вмів так обрізати нитки, щоб вузол не розв'язувався; отже, довелося лишити кінчики.

На оці саме окуляри й звернула Зина свою увагу.

У Зини хлопчачий голос, різкий і ясний альт. Він якнайкраще гармоніює з цією світлою соняшною залею, з рожевим мармуром дзеркальної підставки, дзвінким мерехтінням хрустальних підвісків на люстрі, зеленими бликами нефритового каміну на блискуче натертому паркеті підлоги.

Мені сподобалася чиста ясність її хлопчачого голосу. Дівчина, яка має такий голос, може говорити, що їй тільки забажається, їй будуть пробачені найбезглуздіші ескапади.

Тримаючи коло губ чашку й перериваючи фразу, щоб трохи відпити кави, розмірено, ніби одстукуючи такт, байдужим тоном з павзами вона запитує мене, чи не припускаю я, що шкло з окулярів може якось ненароком випасти і що кінчики нитки, якою перев'язана дужка, краще було б обрізати, і тоді ці кінчики не стирчали б в обидва боки.

Зина вважає, що байдужий тон надасть особливого ефекту її дражливому, розраховано безтактному, бравадному запитанню.

Слова відносні, умовні й сумнівні. Я не повірив словам. Я повірив хрустальній чистоті напруженого дзвінкого альта

Своїм насмішкувато-іронічним бравацним запитанням Зина захотіла спокусити мене. Зина випробовувала мене. Розсерджусь? Обурюсь? Відповім різкістю? Назову її дівчинкою? Апелюватиму до родинного авторитету Мар'ї Семенівни? Замовкну й промовчуй Сховаюсь? Сконфужений, заплутаюсь і, намагаючись виплутатись, розгублюся в просторих поясненнях?

Зина якнайменше сподівається на те, що я вгадаю її справжній намір подратувати мене й зумію вийти без поразки з того ніякового становища, що в ньому, через її запитання, я опинився.

У відповідь на її запитання я посміхаюсь, простягаю їй свою руку й кажу

— Зинаїдо Олександрівно! Дозвольте мені замісць відповідати на Ваше запитання, висловити сподіванку, що згодом, коли ми краще познайомимось, Ви подаруєте мені отого ведмедика, яким Ви оце бавились. Гаразд?

Вона уважно слухає мою відповідь, очі її гублять свою насмішкуватість, стають спокійними й мудрими; вона хвилину ніби зважує й оцінює мене, чи вартий я такої обіцянки й такого подарунка, потім простягає мені руку й каже:

— Гаразд!

Я почуваю в своїй руці її маленьку м'яку холоднувату руку й пробую її на мить затримати, але Зина раптом вириває руку, спалахує, схоплюється зі свого місця й починає крутитись по кімнаті. Вона сердиться, що я не піддався на спокусу її іронічної бравади, що вона простягла мені руку й що навіть обіцяла подарувати ведмедика. Ні, вона не хоче, щоб я тріюмфував перемогу.

Мар'я Семенівна зупиняє Зину:

— Зино! Сядь, не крутись і не пропонуй Іполітові Миколайовичу дурних запитань. Що він, бачивши тебе вперше, гадатиме про тебе?

Зина сідає, поправляє спідницю, складає на колінах руки й каже:

— Я не знала, Іполіте Миколайовичу, що у Вас блакитні очі. Мені здалось, що вони сірі.

5

Зина не подарувала мені своєї поразки. Вона не простила, що їй того разу не пощастило роздратувати мене. Мовчки, нічим себе не виявляючи, вона ждала зручної хвилини, щоб повторити свій напад.

Сталося це тижнів за два після того, як я почав викладати в Тих-менєвих. Мене звичайно після лекції запрошували лишитись пообідати. Я не відмовлявся. Годували в Тихменєвих добре, та й провести годину в теплій кімнаті за тих часів теж було не абищо.

Якось під час обіду Зина повторила свою витівку, на цей раз приперчивши її й надавши їй особливо гострої пікантносте. Вона любила переперчені страви. З усіх відтінків, властивих її розмовам, вона цінила різку уїдливість, що шокувала і вражала присутніх своєю одвертістю. їй подобалось ставити запитання несподівано й руба. Ніщо їй не перешкоджало запитати таке, що повинно було осоромити як того, хто таке запитання висловлював, так і того, до кого з цим запитанням звертались.

У павзі між розмовою, що точилася за обідом, раптом, зовсім несподівано, Зина звернулась до мене:

— Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?

Збентежена Леся, обурившись з Зини, штовхнула її під столом ногою й ущипнула її. Мар'я Семенівна, поклавши ножа й виделку, змогла тільки одне слово вимовити:

— Зино!..

Запитання було таке раптове, що, зніяковівши, я не найшовся будь-що відповісти, хоч почував, що треба щось сказати, що мовчати виходить ще ніяковіше. Якомога спокійніше я відповів:

— Бачте, я не мав нагоди спостерігати.

Потім, зрозумівши, що відповідь ця бринить досить неймовірно, додав:

— Не звернув уваги.

А Зина, побачивши, що я зніяковів, не слухаючи моєї репліки, повернулась до Мар'ї Семенівни й поклала свою руку на її. Вона одягла машкару проникливої дитячої покірної ніжносте, ласкаво пригорнулась до матері й ніжно гладила її руку. В ії очах, проте, стрибали бісенята. Я передчував, що у відповідь на материн докір вона зуміє попросити пробачення так, щоб це пробачення вийшло уїдливіше од першої провини.

— Ма, — сказала Зина, зберігаючи наївно-невинний дитячий тон, — ти, здається, сердишся на мене, що я запитала в Іполіта Миколайовича про окуляри, що він з ними робить, цілуючись. Але це, ма, зовсім мене не цікавить. Я просто хтіла подивитись, як