Читати книгу - "Забуті письмена"

мить вони зустрілися поглядами, і Мікейрос відчув, що, напевне, вперше за весь вечір він припустився помилки. І то досить серйозної. Не слід було питати про це, не слід…

— Усе, про що я запитую, цікавить тільки мене особисто, — досить твердо сказав Крішна. — Якщо вам щось не подобається в моєму запитанні, можете й не відповідати. Але чому б двом ученим, альпіністам і археологам, яких доля звела під одним дахом у цих святих горах, не поговорити про такі речі?

Минуло кілька хвилин, перш ніж Мікейросові вдалося опанувати себе і він зміг досить вимушено всміхнутися.

— По-перше, досі я навіть не здогадувався, що ви не тільки альпініст, а й археолог. А по-друге, як учений ви могли репрезентувати тут певну наукову установу, фірму, компанію… Наприклад, телевізійну чи радіокорпорацію… Отож у моєму запитанні нема нічого особливого. Що ж до кам'яних плит, то ви могли б знати: вони не мають нічого спільного з наскельними малюнками первісних людей, які ми час від часу знаходимо по інших континентах, особливо в Азії і, зокрема, в Сибіру. Ці плити залишено нам у спадок людьми надзвичайно високої культури. У своєму науковому й технічному розвитку ті люди безсумнівно стояли на вищому щаблі розвитку, ніж стоїть нині наша цивілізація. Поки що не вдалося розшифрувати й чверті того, що ми маємо. Але плити ці — точніше, значна частина їх — були залишені в культових центрах і потім оберігалися інками як послання до нас, у двадцятий чи навіть двадцять перший вік. Так, справді, досі не розшифровано й чверті того, що знайдено, а знайдено ж іще далеко не всі кам'яні «листи». В моїй колекції майже три тисячі плит…

— Майже три тисячі? — аж подався вперед Крішна. — Ви називаєте реальну цифру?

— Можете полічити, якщо не вірите. На вулиці, на отому плато за будинком, виставлено найбільші плити. Чимало їх, менших, є в кімнатах, у двох майстернях, прибудованих до вілли, та в підвалі. Зо три сотні — у моєму будиночку в містечку.

— Тоді ви навіть не уявляєте, яким багатством володієте.

— Я живу досить скромно, як бачите… А багатством цим володіє моя країна, людство. Я тільки сторож та ще трішки… дослідник. Головне, що хоч цю кількість плит знайдено, що вони не знищені, не попали до рук якихось невігласів чи просто випадкових людей, які розкидали б їх по приватних колекціях. Досі багато вчених має мене за дивака, вони скептично ставляться до моєї теорії походження цих плит, а уряд не поспішає із створенням спеціальної комісії. Вдаючись до найновіших методів і засобів дослідження, така комісія могла б узятися до вивчення цього кам'яного літопису… Ну що ж, мене це засмучує. Але не пригнічує. Певен, що рано чи пізно, а плити дочекаються свого часу.

— Безсумнівно. І все-таки, навіть не маючи підтримки уряду, ви зуміли прочитати деякі послання. Про це не раз писалось у латиноамериканській пресі, яка останнім часом виявляє дедалі більший інтерес до колекції сеньйора Мікейроса. Та й телебачення теж. Здається, у вас нещодавно побував навіть якийсь болгарський кінооператор, який зняв дві стрічки про ваші плити.

— Про це теж писали газети.

— Так, — кинув Крішна. — А цікаво, що пишуть нам люди тієї високорозвиненої цивілізації? Якщо це, звичайно, не державна чи ваша, суто наукова, таємниця.

Мікейрос якусь мить сидів мовчки, потім, зітхнувши, підвівся з-за столу і підійшов до каміна.

— Давайте поміркуємо разом, — задумливо мовив він. — Вам, напевне, краще, ніж мені відомо, чого досягла наша цивілізація в розвитку науки, культури, техніки, природознавства. Але, досягаючи всього цього, ми водночас чимраз ближче підступаємо до тієї межі, коли, захопившись одним із воєнних конфліктів, можемо знищити якщо не планету загалом, то принаймні ту частину людства, що рухає нині науково-технічний розвиток суспільства. Говоритимемо конкретніше… Чи подбали ми про те, щоб у разі якоїсь суперкатастрофи — чи то ядерної війни, чи якогось природного катаклізму — залишити по собі відомості про наші досягнення, словом, передати щось у спадок тим, хто лишиться після нас і, можливо, знову змушений буде починати з кам'яної сокири? А таке не виключено. У чому, власне, зберігаються наші знання, наші наукові досягнення, закодовані в теореми, формули, схеми, теорії? Книжки, фільми, магнітофонні плівки… Але ж неважко припустити, що за будь-якої катастрофи все це загине разом з нами, а може, ще й раніше від нас. А уявіть собі становище людей, які вціліють після ядерної війни, однак лишаться без бібліотек… Чого ми варті без них? Що вміє робити кожен з нас, якщо загине оцей «колективний мозок» — бібліотеки?

— Я розумію вас. І згоден: ви маєте рацію.

— Отож я припускаю, що колись тут, на цьому континенті або на землі, яка прилягала до Південної Америки (можливо то й була легендарна Атлантида), людство досягало досить високого розвитку цивілізації. Такого, що змогло передбачити загибель свого континенту. І ці люди замислились: а як же зберегти знання, які вони набули, для поколінь прийдешніх, для цивілізації, що відродиться після них? Нехай навіть на інших материках? На чому описати свою спадщину? На папері, якщо вони знали його? На пергаменті? І знайшли єдино правильний вихід: закодувати все це піктограмами на кам'яних плитах. Тільки камінь зміг пережити всі катастрофи, пережити віки й донести до нас усе, що зашифрували на ньому наші далекі предки.

— А вони самі, автори цих послань, загинули?

— Я вважаю, що велика група вчених тієї цивілізації зуміла врятуватися на космічних кораблях, які стартували з космодрому на плато Наска. Ви чули про нього?

— Ніхто не може сказати що це був саме космодром.

— Так, ніхто. Але я глибоко переконаний у цьому. Передбачаючи загибель Атлантиди, називатимемо її умовно так, ці вчені разом з тисячами своїх земляків перебралися сюди, на американський континент, де жили тоді ще дуже слабо розвинені племена (порівняймо для прикладу сучасний розвиток суспільства у Сполучених Штатах і Європі з розвитком племен, що проживають на Папуа — Новій Гвінеї), і збудували тут космодром. А в слушний час їхні кораблі вирушали до однієї з планет, яка вже була їм відомою і на якій встигли побувати їхні астронавти. Але перед тим як. полетіти, вчені намовили тисячі своїх побратимів день при дневі висікати на кам'яних плитах малюнки, схеми та всілякі зображення, смислу яких ті різьбярі, можливо, й не розуміли. І різьбярі «списали» піктограмами п'ять, шість, а може, й десять тисяч плит, розкидавши їх по континенту. Ці послання не могла «написати» одна людина чи навіть невеличка групка людей. Зображення на них, так