Читати книгу - "Американські боги"

бачив, щоб у когось була така чорна шкіра, як у Сема Ворожбита. Йому було близько шістдесяти... Або вісімдесяти. З іншого боку, Тіні траплялися тридцятирічні торчки, які здавалися ще старшими.

— Гряде буревій, — продовжив старий після того, як Тінь щось мугикнув у відповідь.

— Схоже на те. Певно, буде сніг.

— Не такий буревій. Більший, ніж ти можеш уявити. Послухай, хлопчику, краще б ти пересидів веремію тут, ніж на вулиці.

— Та я вже все, — відрізав Тінь. — У п’ятницю мене тут більше не буде.

— Ти звідкіля? — Ворожбит не зводив з нього очей.

— Іґл-Пойнт, Індіана.

— Пиздло. Кажи, звідки ти походиш. Звідкіля твій народ?

— Чикаго, — мати Тіні жила там у дитинстві, і давно, півжиття тому, повернулась у це місто помирати.

— Отже. Гряде величезна буря. Сиди тихенько, Тіньочку. Бо втрапиш у... як називаються ті штуки, на яких їздять материки? Якась плитка?

— Тектонічні плити?

— Точно. Тектонічні плити. Так от, бо втрапиш ти ніби посередині між плитами, коли Північна Америка наїде на Південну. Шариш?

— Не шарю.

Старий повільно підморгнув карим оком.

— Ну то не плачся потім, що я тебе не попереджав, — закінчив він, відправляючи ложечку дрижачого помаранчевого желе до рота.

Усю ніч Тінь то поринав у сон, то прокидався, слухаючи крізь непевну дрімоту рохкання та хропіння нового співкамерника на нарах під ним. У камері поблизу хтось ридав і по-звірячому завивав, і час від часу в його сусідів не витримували нерви — тоді чувся репет, щоб той заткнув свою чортову пельку. Тінь намагався не слухати. Він спокійно лежав і дозволяв порожнім, самотнім хвилинам повільно спливати.

Два дні. Залишилося сорок вісім годин, і почалися вони з вівсянки та тюремної кави, а також із охоронця на ім’я Вілсон.

— Тіне? Ходімо, — Вілсон поплескав його по плечу сильніше, ніж мав би це зробити.

Тінь заходився згадувати свої грішки. Навколо було тихо — що, як він знав з тюремного досвіду, в жодному разі не означало, що ти не влип у лайно по самі вуха. Двоє чоловіків трималися поряд, майже пліч-о-пліч, кроки відлунювали від металу та бетону.

Тінь відчував присмак страху глибоко в горлянці. Гіркий, як застояна кава. Ось і стається те погане, що мало статися.

Внутрішній голос панічно шепотів, що йому накинуть ще рік до терміну, що його запроторять в ізолятор, що йому відрубають руки, відрубають голову... Він заспокоював себе, що все це дурня, але серце шалено калатало, ніби збиралося вистрибнути з грудей.

— Я тебе, Тіне, не можу розкусити, — порушив мовчанку Вілсон, як вони йшли.

— Що не так, пане?

— З тобою не так. Ти, курва, занадто тихо сидиш. Ти надміру ввічливий. Принишк і чекаєш, ніби дідуган якийсь, але ти ж молодий! Тобі двадцять п’ять? Двадцять вісім?

— Тридцять два, пане.

— І якої ти породи? Латинос? Циган?

— Не знаю про це, пане. Все може бути.

— Мабуть, у тобі нігерська кров. Тече в тобі нігерська кров, Тіне?

— Все може бути, пане, — Тінь затис волю в кулаці і зосереджено дивився лише вперед — він не міг собі дозволити піддаватися на провокації цього типа.

— Справді? А може бути таке, що ти, курва, мене сильно нервуєш, — Вілсон мав жовте, мов пісок, волосся. Обличчя та посмішка теж мали в собі щось піщане. — Ти валиш звідси.

— Сподіваюсь на це, пане.

— Ненадовго. Я це бачу. Бачу тебе наскрізь, ти, вилупку. Повір, Тіне, якби це я тут вирішував, нікого з вас, мудаків, не випускали б звідси. Ніколи. Вас би всіх позакривали гнити назавжди.

Тінь подумав про склеп, але нічого не сказав. Тюремна мудрість: він не відповів, не сказав нічого про те, як охоронці втрачають роботу, не почав сперечатися про природу покаяння, про перевиховання чи про ймовірність рецидиву. Він не робив із себе розумаку чи дотепника у розмовах з охоронцями та чиновниками, якщо це було можливо, у розмовах із ними він не говорив взагалі нічого. Відповідай лише коли до тебе звертаються прямо. Виходь на волю. Їдь додому. Залазь у ванну. Кажи Лорі, що ти її кохаєш. Будуй життя заново.

Вони пройшли пару пунктів контролю. Щоразу Вілсон діставав та показував своє посвідчення. Подолали сходи та підійшли до дверей начальника в’язниці. Тінь тут ніколи не бував, але все одно знав про це місце. Чорними літерами на дверях було написано «Дж. Паттерсон», а поряд висів мініатюрний світлофор.

Горіло червоне світло.

Вілсон натис на кнопку під світлофором.

Декілька хвилин панувала тиша. Вони стояли і чекали, і Тінь намагався переконати себе, що все гаразд, що у п’ятницю вранці він летітиме на літаку до Іґл-Пойнта — але вірилось у це слабо.

Червоне світло згасло, загорілося зелене, і Вілсон відчинив двері. Вони увійшли до кабінету.

За три роки Тінь бачив начальника тюрми лише кілька разів. Якось той проводив екскурсію в’язницею для політика, якого Тінь не знав. Іншим разом усім ув’язненим заборонили контакти із зовнішнім світом, а директор збирав їх групами по сто душ та розповідав, що заклад переповнено — а оскільки йому й далі залишатись переповненим, то слід до цього звикати. Зараз Тінь стояв так близько перед ним уперше.

Зблизька Паттерсон мав ще гірший вигляд. Довгасте обличчя, сиве волосся підстрижене коротко, по-військовому. Від нього пахло «Олд спайсом». За його спиною на полиці стояв рядочок книг — на кожному корінці слово «в’язниця», «тюрма» чи «тюремний». На столі перед ним не було ані пилинки, власне кажучи, там взагалі не було нічого, окрім телефону та відривного календаря з коміксами Far Side. У вусі Паттерсона стримів слуховий апарат.

— Сідай, будь ласка.

Тінь сів, про себе відзначивши люб’язність співрозмовника.

Вілсон залишився стояти позаду.

Директор відкрив ящик столу, видобув звідти справу та поклав на стіл.

— Тут написано, що тебе засудили до шести років за напад з обтяжуючими обставинами і нанесення тілесних ушкоджень. Ти відсидів три. Ми мали б звільнити тебе у п’ятницю.

Мали б? Тінь відчув, ніби всі нутрощі перевернулись. Скільки йому ще доведеться сидіти — рік? Два? Повний термін?

— Так, пане, — це було все, що він спромігся вичавити з себе.

Начальник провів язиком по губах.

— Що ти сказав?

— Я сказав, так, пане.

— Тіне, ми збираємося тебе випустити сьогодні під вечір. На пару днів раніше.

Радості у