Читати книгу - "Таємничий острів"

довгоочікуваний випадок вони б втратили.

— Я не один! — коротко виклав він уголос свої міркування.

— Скількох хочете взяти з собою? — запитав моряк.

— Двох — мого друга Спілета і слугу Наба.

— Виходить, вас троє, — зауважив Пенкроф, — та я з Гербертом. Разом — п’ятеро. А передбачалося, що на кулі полетить шестеро…

— Чудово. Ми полетимо! — вигукнув Сайрес Сміт.

Він сказав «ми», даючи зобов’язання і за журналіста, — дійсно, Гедеон Спілет був не з боязких, а коли довідався про виниклий задум, схвалив його беззастережно. Він тільки здивувався, що йому самому не спала на думку така проста ідея, А що стосується Наба, то він пішов би за хазяїном усюди, куди б тому не заманулося вирушити.

— Отож, до вечора, — сказав Пенкроф. — Будемо всі п’ятеро тинятися навколо, немов з цікавості.

— До вечора, — підтвердив Сайрес Сміт, — зустрінемося о десятій годині. Хоч би ця буря не вщухла до нашого вильоту!

Пенкроф попрощався з інженером і повернувся до себе на квартиру, де залишався юний Герберт Браун. Сміливий хлопчик знав про задуми моряка і з занепокоєнням очікував результатів його розмови з інженером. Як бачать читачі, тут зійшлося п’ятеро сміливців, оскільки вони зважувалися кинутися назустріч невблаганному урагану!

так, буря не стихла, і ні Джонатан Форстер, ні його супутники навіть не підходили до тендітної гондоли! Погода весь день була жахливою. Інженер боявся тільки одного: як би оболонка аеростата, що його вітром прибивало до землі, не розірвалася на тисячу шматків. Годинами Сміт блукав майже безлюдним майданом, спостерігаючи за повітряною кулею. Те ж саме робив і Пенкроф: засунувши руки до кишень, він походжав майданом, час від часу позіхаючи, немов заблукав сюди знічев’я і не знає, як йому вбити час; а насправді теж побоювався, що оболонка кулі розірветься або, чого доброго, лопнуть канати і куля понесеться в небеса.

Настав вечір. Опустилася непроглядна пітьма. По землі повз густий туман, схожий на хмари. Пішов дощ, змішаний зі снігом. Відразу похолоднішало. Якась волога імла нависла над Ричмондом. Здавалося, що шалена буря встановила перемир’я між обложниками й обложеними, і гармати замовкли, вгамовані грізним ревінням урагану. Вулиці міста спорожніли. Ні душі й на майдані, посередині якого бився на вітрі аеростат, — можливо, не вважали за потрібне у таку люту непогоду охороняти його. Отже, все сприяло втечі полонених, але як же зважитися на страшну подорож, як віддати себе на поталу шаленій стихії?

— Огидна погодка! — пробурчав Пенкроф і, вхопившись за капелюха, ударом кулака міцніше його насунув. — Ну, та нічого! Якось впораємося!

0 пів на десяту Сайрес Сміт і його супутники з різних боків прокралися на майдан, де панував непроглядний морок, тому що вітер загасив усі газові ліхтарі. Не видно було навіть обрисів величезного аеростата, прибитого вітром до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжної сітки, гондолу кулі ще тримав міцний канат, — він був пропущений крізь залізне кільце, вправлене в бруківку, і обидва його кінці прив’язані до плетеної гондоли.

П’ятеро бранців зустрілися біля цього кошика. Ніхто їх не помітив — стояла така темрява, що. й самі вони один одного не бачили.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт мовчки забралися в гондолу, а тим часом Пенкроф, за вказівкою інженера, відв’язував один за одним мішки з баластом. Через кілька секунд моряк приєднався до своїх товаришів.

Тепер аеростат утримував тільки канат, і Сайресу Сміту залишалося лише дати наказ до відльоту.

І раптом у цю хвилину в гондолу стрибнув собака. Це був Топ, улюблений пес інженера, — обірвавши свій ланцюг, він прибіг слідом за хазяїном. Боячись, що собака, виявиться зайвим вантажем, Сайрес Сміт хотів його прогнати.

— Не біда, візьмемо й собаку! — сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.

Потім він відв’язав канат, і куля, злетівши навскіс, з несамовитою силою здійнялася в піднебесся, збивши при зльоті два димарі.

Ураган бушував на всю свою люту міць. Уночі ніхто й гадки не мав про спуск, а коли настав день, землі не було видно через щільну завісу туману. Тільки на п’ятий день під аеростатом у просвіті між хмарами, що їх вітер гнав з жахаючою швидкістю, з’явилося море.

Читачам уже відомо, що з п’яти втікачів, які піднялися 20 березня на повітряній кулі, чотирьох викинуло 24 березня на пустельний берег на відстані шести тисяч миль від Ричмонда[4], а той, кого не виявилось серед врятованих, той, до кого вони насамперед кинулися на допомогу, був не хто інший, як Сайрес Сміт — людина, що цілком природно стала їхнім проводирем.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

О п’ятій годині вечора. — Той, кого не вистачає. — Розпач Наба. — Пошуки в північному напрямку. — Острівець. — Ніч туги і тривоги. — Ранковий туман. — Наб пускається уплав. — Земля на видколі. — Переправа через протоку

Інженера Сміта, який прилаштувався у вічках запобіжної сітки, змило хвилею, коли порвалися мотузки. Зник і його собака Топ — вірний пес сам кинувся в море на допомогу хазяїну.

— Вперед! — крикнув журналіст.

І всі четверо — Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, — забувши про голод і втому, вирушили на пошуки свого товариша.

Бідолаха Наб плакав з люті й розпачу при думці про те, що він утратив найдорожчу йому на світі людину.

Не минуло й двох хвилин з тієї миті, як Сайрес Сміт зник. Отже, супутники його, які досягли землі, ще могли сподіватися, що вони встигнуть врятувати інженера.

— Шукати його треба. Шукати! — вигукнув Наб.

— так, Набе, — відповів Гедеон Спілет. — Ми знайдемо його! Живим?

— Живим!

— Уміє він плавати? — запитав Пенкроф.

— Уміє! — відповів Наб. — До того ж з ним Топ…

Моряк прислухався до ревіння океану і похитав головою.

Інженер зник біля північної частини узбережжя, приблизно за півмилі від того місця, куди викинуло інших. Якщо йому вдалося дістатися до найближчої обмілини — виходить, пройти їм необхідно якнайбільше півмилі.

Час наближався до шостої години вечора. Туман згустився, і зробилося зовсім темно. Аеронавти, що зазнали катастрофи, йшли в напрямку до півночі східним берегом землі, на яку їх викинуло випадково, землі, зовсім їм невідомої, про географічне положення якої вони не здогадувалися. Вони йшли, відчуваючи під ногами то пісок, то каміння, — здавалося, що земля тут зовсім позбавлена рослинності. Просуватися вперед було дуже важко. Вони рухалися в темряві по якихось горбах, місцями траплялися глибокі вибоїни. З них щохвилинно піднімалися невидимі в мороці великі птахи і, важко змахуючи крилами, розліталися на усі боки. Інші птахи, менші та спритніші, випурхували цілими зграями і живою хмарою