Читати книгу - "Хірург"

щоб усвідомити, що зараз вона помре.

«Коли все закінчилося, коли вщухли її передсмертні муки, ти залишив нам свою візитку. Ти акуратно склав нічну сорочку жертви і залишив її на комоді. Чому? Це якийсь збочений вияв поваги до жінки, яку ти щойно зарізав? Чи це в тебе такий спосіб посміятися з нас? Сказати нам, що ти тут головний?»

Мур повернувся до вітальні й опустився в крісло. У квартирі було спекотно і задушливо, але він тремтів. Він не знав, чи це від холоду, чи від емоційного напруження. У нього нили руки і ноги, і Мур припустив, що міг підхопити якийсь вірус. Літній грип, найгірший з усіх. Він подумав про ті місця, де волів бути цієї миті. На човні посеред озера Мен, де він би зараз закидав вудочку. Або стояти на березі моря і дивитися, як повільно стелиться туман. Будь-де, аби не в цій оселі смерті.

Сигнал пейджера вирвав із задуми. Мур вимкнув його і відчув, як у грудях гупає серце. Він змусив себе заспокоїтися і лише тоді вийняв телефон і набрав номер.

– Ріццолі, – вона відповіла після першого ж гудка. Її привітання схоже на вистріл кулі.

– Ви телефонували на мій пейджер.

– Ви ніколи не казали мені, що знайшли важливі відомості у ПВНЗ, – сказала вона.

– Які відомості?

– У справі Діани Стерлінґ. Я якраз її переглядаю.

ПВНЗ, Програма з відстеження насильницьких злочинів – національна база даних, яка містить інформацію про вбивства і замахи на життя з усіх кримінальних справ країни. Убивці часто повторюють свої дії, і з допомогою цих даних за схожими ознаками детективи можуть визначити злочинця, який скоїв низку злочинів. Мур і його тодішній напарник, Расті Стівак, у звичному порядку надіслали запит до ПВНЗ.

– У Новій Англії не було жодного схожого злочину, – відповів Мур. – Ми перевірили всі вбивства, що включали пошкодження тіла, нічне проникнення до помешкань і прив’язування скотчем. Жоден з них не мав нічого спільного з убивством Стерлінґ.

– А як же серія убивств у Джорджії? Три роки тому, чотири жертви. Одна в Атланті, три інших у Саванні. Усі вони є в базі даних ПВНЗ.

– Я переглядав інформацію про ці справи. Той хлопець не може бути нашим убивцею.

– Тільки послухайте, Муре. Дора Чікконе, двадцять два роки, випускниця університету Еморі. Спершу жертву знерухомили рогіпнолом[5], тоді прив’язали до ліжка нейлоновою мотузкою…

– Наш убивця використовував хлороформ і скотч.

– Він розрізав її живіт. Видалив матку. Виконав coup de grace – глибокий поріз на шиї. І нарешті, зверніть увагу, він склав її піжаму і залишив на кріслі біля ліжка. Я кажу вам, це, в біса, дуже схоже на наш випадок.

– Справа в Джорджії закрита, – сказав Мур. – Ось уже два роки, як вона закрита. Убивця мертвий.

– А що, як поліція Саванни помилилася. А що, як вони взяли не того хлопця?

– У них було ДНК, яке підтверджувало його причетність. Волокна, волосся. До того ж був свідок. Жертва, яка вижила.

– А, так. Жертва, яка вижила. Жертва під номером п’ять. – У голосі Ріццолі пролунали в’їдливі нотки.

– Вона впізнала убивцю, – зауважив Мур.

– А ще вона дуже вдало застрелила його.

– То що тепер? Хочете заарештувати його привид?

– Ви коли-небудь говорили з тією вцілілою жертвою? – запитала Ріццолі.

– Ні.

– Чому?

– А яка від цього користь?

– А така, що ви могли б отримати якусь важливу інформацію. До прикладу, те, що вона покинула Саванну невдовзі після нападу. Здогадайтеся, де вона мешкає зараз?

Крізь шипіння в телефоні він чув, як лунко вистукує його пульс.

– У Бостоні? – ледь чутно запитав Мур.

– І ви нізащо не повірите, чим вона заробляє на життя.

3

Доктор Кетрін Корделл промчала лікарняним коридором, поскрипуючи підошвами по встеленій лінолеумом підлозі, і щосили штовхнула подвійні двері до відділення швидкої допомоги.

Медсестра вигукнула:

– Вони у другій травматології, докторе Корделл!

– Біжу, – кинула Кетрін і помчала вперед, ніби самонавідна ракета.

Вона переступила поріг – і з півдесятка облич звернули на неї очі, сповнені полегшення. Одним поглядом вона оцінила ситуацію: на таці лежали начищені до блиску інструменти, на крапельницях, наче стиглі фрукти на сталевих деревах, висіли пакети з лактатом Рінгера[6], на підлозі валялися просочені кров’ю шматки марлі і розірвані пакети від інших перев’язочних матеріалів. На моніторі уривчасто смикалася синусоїдна крива – електронне зображення серцебиття, що намагається утекти від смерті.

– Що у нас тут? – запитала вона, коли персонал розступився, щоб пропустити її.

Рон Літтман, старший інтерн хірургічного відділення, швидко видав їй основні дані.

– Невідомий пішохід, його збила машина. Привезли до нас без тями. Зіниці однакові, не реагують на світло, легені чисті, але живіт роздутий. Жодних звуків з кишечника. Тиск шістдесят на нуль. Я зробив проколювання. Його живіт заповнений кров’ю. Ми поставили крапельницю, вливаємо лактат Рінгера, але підняти тиск не вдається.

– Перша негативна і плазма вже в дорозі?

– От-от мають принести.

На столі лежав роздягнутий догола чоловік, всі інтимні частини його тіла безжалісно виставлені на огляд лікарів. На вигляд йому було за шістдесят. Він був під’єднаний до численних трубок та апарату штучного дихання. Кволі м’язи складками висіли на його сухорлявих кінцівках, гострі ребра випиналися, наче ножі. «Хронічне захворювання, – подумала вона. – Швидше за все, рак». Права рука і стегно були здерті до крові від удару об асфальт. Праворуч, у нижній частині грудної клітки, виднівся синець – ніби фіолетова пляма на білому пергаменті шкіри. Проникаючих ран не було.

Вона взяла стетоскоп, аби самій пересвідчитись у словах інтерна. Жодного звуку в животі. Ні бурчання, ні булькання. Тиша травмованого кишечника. Вона підняла діафрагму стетоскопа до грудей і прислухалася до звуків дихання, щоб упевнитись, що ендотрахіальна трубка на місці і кисень доходить до обох легень. Серце пацієнта гупало так, наче хтось гатив кулаком у його грудях. Огляд тривав лише кілька секунд, але Кетрін здавалося, що вона рухається в уповільненому темпі, а персонал навколо неї ніби застиг у часі, очікуючи її наступних дій.

Озвалася медсестра:

– Систолічний тиск[7] опустився до п’ятдесяти!

Час летів зі страхітливою швидкістю.

– Принесіть мені халат і рукавички, – сказала Кетрін. – Підготуйте все для лапаротомії[8].

– Може, відвеземо його в операційну? – запитав Літтман.

– Усі операційні зайняті. Ми не можемо чекати. – Хтось дав їй хірургічну шапочку. Вона мигцем сховала під неї своє руде, до пліч, волосся і вдягнула маску. Медсестра