Читати книгу - "1984"

205
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 95
Перейти на сторінку:
вони вселяють упевненість самим фактом свого звучання. Обличчя Старшого Брата знову розтануло, і натомість з’явилися три гасла Партії, написані великими чіткими літерами:

ВІЙНА — ЦЕ МИР

СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО

НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА

Але, здавалося, обличчя Старшого Брата ще на кілька секунд затрималося на екрані — його відбиток в очах кожного був настільки сильним, що воно просто не змогло зникнути водночас. Маленька русява жінка перехилилася через спинку стільця, що стояв попереду неї. З тремтячим шепотінням, на кшталт «Мій Спасителю», вона тягла руки до телеекрана. Потім затулила ними обличчя. Скидалося на те, що вона читає молитву.

Цієї миті увесь гурт людей розпочав глибокий, ритмічний, повільний спів: «С-Б!.. С-Б!.. С-Б!..» — знову й знову, дуже повільно, з великою паузою між «С» і «Б», а потім став лунати важкий звук, схожий на мурмотіння, щось напрочуд дике, в чому вчувалося тупотіння босих ніг і гуркіт тамтамів. Вони десь півхвилини відбивали ритм. Таке нерідко траплялося у хвилини найвищого емоційного піднесення. Почасти це був гімн, присвячений мудрості й величі Старшого Брата, але ще більшою мірою — акт самогіпнозу, добровільне затоплення свідомості ритмічним шумом. Нутрощі Вінстона, здавалося, захололи. Протягом Двохвилинки Ненависті він не міг не приєднатися до загального безуму, але це нелюдське виспівування «С-Б!.. С-Б!..» завжди виповнювало його жахом. Звичайно ж, він співав разом з усіма — було б самогубством не робити цього. Маскувати свої почуття, контролювати вираз обличчя, робити те, що й інші, — все це було інстинктивною реакцією. Але існував проміжок часу, приблизно дві секунди, протягом якого вираз його очей міг його зрадити. І це відбулося саме тієї миті, коли трапилася вельми значуща річ, якщо таке взагалі було.

На мить він зустрівся поглядом з О’Браєном. О’Браєн саме підвівся. Він зняв окуляри й знову чіпляв їх на носа своїм характерним жестом. Але на якусь частку секунди їхні погляди перетнулися, й протягом того мікроскопічного відтинку часу, коли це сталося, Вінстон зрозумів — так, він зрозумів! — що О’Браєн думає так само, як і він. Між ними промайнуло щось виразно однозначне. Так, ніби їхні свідомості відкрилися, й, просочившись крізь очі, думки перетекли з однієї в іншу. «Я з тобою, — здавалося, сказав йому О’Браєн. — Я справді знаю, що ти відчуваєш. Я знаю все про твою зневагу, твою ненависть, твою огиду. Але не хвилюйся, я на твоєму боці!» Проте той відблиск розуміння відразу погас, і О’Браєнове обличчя стало таким самим непроникним, як і обличчя всіх інших.

Оце й усе, і Вінстон відразу втратив певність, що це насправді сталося. Такі випадки ніколи не мали продовження. Вони лише допомагали йому підтримувати в собі живими віру чи надію, що не тільки він, а й інші люди також вороже ставляться до Партії. Можливо, чутки про широку підпільну змову, зрештою, правдиві — можливо, Братство справді існує. Хоча, враховуючи нескінченні арешти, зізнання та екзекуції, важко повірити, що Братство може бути чимось більшим, аніж міфом. Іноді він вірив у його існування, а іноді — ні. Він не мав жодного підтвердження, лише невиразні натяки, які могли щось означати, а могли й нічого не значити: уривки підслуханих розмов, ледь помітні слова, написані на стінах убиралень, — а часом навіть, при зустрічах незнайомців, легкі порухи рук, схожі на потаємні знаки впізнавання. Проте це лише здогади: цілком ймовірно, що він усе вигадав. Вінстон повернувся до своєї кабінки, так і не поглянувши ще раз на О’Браєна. Він не збирався продовжувати їхній побіжний контакт. Навіть якби він знав, як це зробити, все це було надто небезпечно. На секунду-дві вони обмінялися випадковим поглядом, і це кінець історії, і навіть це прикметна подія у тій цілковитій самотності, в якій йому доводиться жити.

Вінстон ворухнувся й випростався на своєму стільці. Відригнув — з його нутрощів здіймався джин.

Його погляд знову зосередився на сторінці. Виявляється, поки він сидів, поринувши у свої хаотичні думки, увесь час щось мимоволі писав на папері. І це вже не був той потворний незграбний почерк, яким він писав раніше. Його перо розмашисто ковзало гладеньким папером, знову й знову вимальовуючи великі чіткі літери:

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

Він заповнив цією фразою півсторінки.

Вінстон запанікував. Це було абсурдно. І хоча написання цих слів аж ніяк не небезпечніше за початок записів у щоденнику, але на мить він відчув спокусу видерти із нотатника зіпсовані сторінки і взагалі облишити свій задум.

Проте він цього не зробив, бо знав, що це не мало сенсу. Яка різниця — написав він ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА чи ні. Писатиме він далі свій щоденник чи не писатиме, теж було не важливо. У будь-якому разі його заарештує Поліція Думок. Він уже скоїв істотний злочин — навіть якби не торкався пером паперу — злочин, що містить у собі всі інші злочини. Такий злочин називається думкозлочином. А думкозлочин не належить до тих речей, які вічно можна приховувати. Ти можеш певний час успішно переховуватися, можливо навіть не один рік, але рано чи пізно вони тебе схоплять.

Це завжди відбувалося вночі — людей забирали лише серед ночі. Несподіване пробудження, грубо смикають за плече, різке світло сліпить очі, навколо ліжка — суворі обличчя. У переважній більшості випадків не було слідства, ні повідомлення про арешт. Люди просто зникали — й зникали вони завжди вночі. Прізвище викреслювали з усіх реєстраційних записів, також знищували всі згадки про будь-яку діяльність, заперечувався сам факт існування, а потім наставало забуття. Людину скасовували, виполювали з реальності. Це називалося розпорошити.

На мить його опанувало щось подібне до істерії. Він почав швидко писати кострубатим почерком:

вони застрелять мене й мені байдуже що застрелять вони застрелять мене пострілом у потилицю мені байдуже до старшого брата вони завжди вбивають людей пострілом у потилицю плювати я хотів на старшого брата

Він відкинувся назад на стільці, дещо зніяковілий через власну нестриманість, і відклав ручку. Наступної миті, почувши, як хтось постукав у двері, він перелякано стрепенувся.

Уже! Він сидів тихо, як миша, сподіваючись, що той, хто там був, після першої спроби піде геть. Але ні, стукіт повторився. Найгіршим у цьому випадку було зволікання. Його серце гупало мов барабан, але завдяки тривалій звичці обличчя було байдужим. Він підвівся й важкою ходою рушив до дверей.

Розділ 2

Поклавши руку на дверну клямку, Вінстон пригадав, що він залишив

1 ... 4 5 6 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1984», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1984"