Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

— Піду я в номер, а то щось мене тягне блювати». Хвилин п'ять після відходу новонабутої родички тітка глухо мовчала. Потім стримано мовила: «Що ж. Принаймні вона здатна народжувати дітей».

До слова, на дітей у Нікі була остання надія. На відміну від дружини, він не думав, що Ластик з Гелею дуже вже зрадіють перспективі Карибського плавання. Син і донька у Миколи Олександровича були нестандартними, мало схожими на інших підлітків.

Зміна характеру і поведінки сталася з близнюками у нетипово ранньому віці, років у десять. Спочатку брат, а невдовзі за ним і сестра раптом стали не такими, як раніше. Зникли безпосередність і веселість, обоє зробилися мовчазними і потайливими. Про що думають — незрозуміло, батькам не виливають душу, а дивляться часом так, буцім це вони дорослі, а тато: з мамою — нетямущі діти.

Ніколас вдарив на сполох. Але не схильна до паніки Алтин сказала, що це ранній початок пубертату і що сама вона в дитинстві теж була справжнім вовченям. Її турбувало тільки одне: Ластик з Ге лею почали зовсім мало їсти. Хлопчик і раніше був найнижчим і щуплявим у класі, але дівчинка, яка завжди відрізнялася чудовим апетитом, теж змарніла, на трикутному личку залишилися самі очі. Нормальні діти, вимірюючи свій зріст, радіють, коли додається новий сантиметр, а ці засмучувалися. Для чогось постійно вимірювали об’єм грудей і талії, втягуючи і без того запалі животи.

Щоб не травмувати дитячу психіку, батьки самі сходили на консультацію до спеціаліста, і той сказав, що це не зовсім типова симптоматика легкого підліткового аутизму, підсвідомий страх зростання і дорослішання. З часом саме минеться, а щоб не постраждало здоров’я, треба потихеньку підмішувати в їжу поживно-вітамінні добавки.

Спершу очікування Ніколаса справдилися. Плисти на океанському лайнері ні син, ні донька не захотіли, заявивши, що їм це нецікаво. Та коли Алтин почала перераховувати назви островів, на які зайде корабель, Ластик зачудовано повторив: «Барбадос? Супер. Я їду». «І я їду», — луною відгукнулася Геля. Це все Джонні Депп, подумав Ніка. Надивилися про піратів Карибського моря. Залишалося тішитися тим, що синові і доньці все ж не чуже хоч щось дитяче.

І магістр змирився зі своєю долею. Врешті-решт, один тиждень можна і стерпіти. У цьому навіть є своя принадність — ненадовго вирватися зі звичного світу. Змінити темп, відключитися від повсякденних турбот, опинитися у розміреному, затишному, чемному світі, де всі посміхаються, говорять стишеними голосами, а максимально припустимий вияв емоцій — сухо зауважити: «Що ж. Принаймні вона здатна народжувати дітей». За час перебування у навіженій країні своїх пращурів колишній підданий її величності звик до підвищених витрат адреналіну і, вірогідно, жити в Англії постійно вже не зумів би. Але понудьгувати на британському кораблі, де навмисно відтворюється і культивується атмосфера минулих часів — чому б і ні? Якщо вже всі довкола так цього прагнуть.

Перші п’ять днів плавання більш-менш збіглися з очікуваннями Ніколаса. Та коли до Форт-де-Франс залишилося плисти всього добу, тітка Сінтія спочатку ледь не скрутила собі карк, а потім зробила племінникові сюрприз, від якого адреналін так і завирував у крові.

Однак краще розповісти по порядку. Для цього зручніше за все зазирнути у блог, який Микола Олександрович вів з першого дня подорожі.

Справа ця була для Фандоріна новою, в Москві у нього не залишалося часу вести віртуальний журнал, та й потреби особливої не виникало. Про все, що відбулося за день і що його хвилювало, Ніка міг поговорити ввечері з дружиною. Однак на період нетривалої розлуки він узяв зобов'язання записувати всі більш-менш примітні події в інтернет-щоденник. Це жвавіше і природніше, ніж відсилати електронні листи. А реакцію кореспондентів отримуєш негайно у вигляді коментів.

Вірна секретарка Валя нашвидку дала магістру короткий курс блогознавства, відкрила акаунт і допомогла вибрати нік (тобто прізвисько) з аватаром (візитівкою-малюнком). Фандорін вирішив назватися «Довгим Джоном» на честь пірата з «Острова скарбів»: недарма ж він зробився мореплавцем, тримає курс на Вест-Індію, ну і зріст у нього теж годящий — метр дев'яносто дев'ять.

Дружину привчати до такої форми спілкування не довелося, вона давно у себе в журналі вела шеф-редакторський блог. Нік у неї був «Болід». Валя — та днювала та ночувала в інтернеті. Останнім часом вона зачісувалася а-ля Грета Гарбо і набула відповідної млосності у манерах, та на стилі письма це не позначилося. Будучи дівчиною нетривіальної долі (і це ще м'яко сказано), Валентина здобула безладну освіту. Жваво торохтіла іноземними мовами, але рідною володіла непевно — особливо орфографією. Ось чому свого часу вона з ентузіазмом підхопила моду писати «албанською», де безграмотність — головний принцип. Тепер ця дурнувата примха у пристойних інтернет-користувачів вважається поганим тоном, але Валя відмовлятися від «албанської» вперто не бажала. Чи не могла.

Отже, подорожні нотатки «Довгого Джона» з коментарями «Боліда» і «Грети Гарбо».

Блог «Довгого Джона»

Відпливли учора ввечері, але писати не міг. Хоч у рекламній брошурі обіцяли, що морська хвороба пасажирам «Фелкона» не загрожує, мене сильно занудило, щойно теплохід вийшов у Ла-Манш. Погода мерзенна. Сильний вітер, дощ. Хвилі з нашої одинадцятої палуби здаються маленькими, але, гадаю, заввишки вони метрів три-чотири і б’ють все час у борт. Підлога нахиляється, горизонт нудотно ходить угору-вниз. Невгамовній С. хоч би що. Вона за допомогою покоївки (уявіть собі, до «люкс-апартаменту» приписані покоївка і батлер!) вдягла вечірню сукню з блискітками, перли й покотила знайомитися з капітаном. Я ж ганебно валявся у ліжку. Їсти мені, м’яко кажучи, не хотілося, а на капітана я ще надивлюся — ми сидимо за капітанським столом.

Спав я, наче труп. Снилося, начебто я немовля і мене гойдає у колисці Сірий Вовчик, причому я дуже боявся, що мене схоплять за бочок.

Зранку покращало, і я зміг оглянути нашу чудову каюту, а потім і теплохід. Апартамент двоповерховий, з двома санвузлами. Нагорі спальня з великим ліжком, де поселився я, бо тітку в кріслі піднімати сходами незручно. Внизу вітальня з роялем, тераса і кабінет. С. пречудово влаштувалася на дивані, за ширмою. У неї є дзвінок для виклику прислуги, а ще вона захопила з дому дзвіночок — для мене. Серед ночі я прокинувся від відчайдушного калатання, кинувся вниз, ледь не полетів зі сходинок. С. турботливо запитала, чи не покращало мені, а то вона так за мене переймається. Не покращало, відповів я з питомо британською стриманістю і пошкандибав назад. У шухляді столу є бервуха. Без них більше спати не