Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

цих штук, не змушуй удаватися в крайнощі.

Фло нервово засміялася. Вона зиркнула на мене, потім на Ніну, намагаючись угадати, що в Ніни на думці. Якщо не знати, то й справді важко здогадатися, що саме означають Нінині слова. Ніна уважно придивлялася, наче прикидала, як глибоко заковтнуть наживку.

— Нічогенький будиночок, — мовила я, рятуючи ситуацію.

— Подобається? — Фло полегшено всміхнулася, знову відчувши ґрунт під ногами. — Це заміський будинок моєї тітки, однак вона нечасто буває тут узимку — надто відлюдно. Вітальня ось там.

Наші кроки відлунювали холом заввишки з будинок. Одна зі стін кімнати була цілком зроблена зі скла, крізь яке було видно ліс. Чогось тут бракувало. Здавалося, наче ми на сцені, кожен грає свою роль перед публікою, що сидить десь там у лісі. Я почала тремтіти, повернулася спиною до скляної стіни і роззирнулася довкола. Окрім довгих м’яких диванів, нічого більше не було, якось дивно і порожньо. За мить я зрозуміла чому: не тому, що тут не було всіляких дрібниць, і не через мінімалізм в оздобленні — два горщики на полиці біля коминка й одна картина Марка Ротко. У приміщенні не було жодної книжки. Жодного відчуття, що це літній заміський будиночок. Скрізь, де я до того зупинялася, полиці вгиналися від книжок Дена Брауна та Агати Крісті. Будинок більше нагадував виставковий зал чи декорації для кіно.

— Стаціонарний телефон ось там, — Фло вказала на старенький телефон, що губився серед сучасного антуражу. — З мобільним зв’язком тут проблеми, тому користуйтеся скільки завгодно…

Проте мою увагу привернув не телефон. Над захололим коминком виблискувало щось унікальніше — дерев’яні підпори тримали рушницю. Здавалося, вони перенесли її сюди із заміського пабу. Цікаво, вона справжня?

Намагалася відірвати від неї погляд, зрозумівши, що Фло й досі вела своє.

— …а нагорі спальні, — закінчила вона фразу. — Допомогти з валізами?

— Та ні, все гаразд, — заперечила я.

— Ну якщо твоя ласка, — тієї ж миті кинула Ніна.

Фло дещо здивувалася, але легко підхопила величезну Нінину валізу й потягла холодними скляними сходами.

— Як я вже казала, — Фло важко дихала. — Тут чотири спальні. Я з Клер, ви — в наступній, Том, звісно, окремо.

— Звісно, — без жодної емоції запевнив Нінин голос.

— Ну і лишається для Мел — Мелані як виняток. У неї малюк, лише шість місяців. Думаю, якщо брати до уваги нас усіх, то вона якраз і заслуговує на окрему спальню!

— Що? Вона ж не збирається його сюди везти? — на Ніниному обличчі відбилася паніка.

Фло гучно засміялася, потім прикрила рот рукою, намагаючись приборкати веселощі.

— Звісно ж, ні! Я думаю лишень, що вона потребує сну чи не найбільше з-поміж нас.

— Тоді гаразд, — Ніна зазирнула до однієї з кімнат. — Котра із них наша?

— Дві крайні — найбільші. Якщо хочете, ви з Лі можете заселися до тієї, що праворуч. Там два окремих односпальних ліжка. В іншій — одне двоспальне, проте я не проти пообійматися трохи з Клер.

Вона зупинилася наприкінці сходів. Важко дихаючи, вказала на білі двері праворуч.

— Вам сюди.

У кімнаті стояло два охайних білих ліжка й невеличкий туалетний столик. Наче у безіменному готельному номері. Навпроти ліжок — моторошна скляна стіна, що височіла з північного боку над сосновим лісом. Сповнювало дивне відчуття. Біля будинку красу псувала багнюка, а тут усе на вигляд інакше. Але замість легкості, атмосфера пригнічувала — природна темно-зелена стіна швидко темніла на тлі призахідного сонця.

По кутках висіли щільні кремові штори, насилу себе стримала, щоб не заховати цю величезну глибу скла.

Позаду Фло випустила з рук Нінину валізу, й та загуркотіла по підлозі. Я обернулася — вона усміхалася, широка усмішка на мить перетворила її на таку ж красуню, як і Клер.

— Іще щось?

— Так, — мовила Ніна. — Нічого, якщо я тут куритиму?

Обличчя Фло спохмурніло.

— Не думаю, що тітці це сподобається. Але у нас тут є балкон. — Фло боролася зі скляними дверима, а коли нарешті відчинила, додала: — Можете курити тут, якщо бажаєте.

— Супер, — відповіла Ніна. — Дякую.

Фло пововтузилася з дверима і зрештою таки зачинила їх. Випростала плечі, витерла об спідницю пилюку:

— От і добре, розбирайтеся з валізами. До зустрічі внизу, угушки?

— Угушки, — завзято рубанула Ніна. Я намагалася пом’якшити її різкість простим «дякую», проте не вдалося. Воно прозвучало дивно і навіть дещо агресивно.

— Тоді домовилися, — відповіла непевно Фло, підійшла до дверей і зникла.

— Ніно… — моє звертання звучало як попередження, поки вона наближалася до стіни, щоб роздивитися ліс.

— Що? — поцікавилася подруга, думаючи про своє. Потім додала:

— Відповідно до розселення Фло й ізоляції Y-хромосом від нас, жіночок, — Том — точно чоловік.

От і як тут стриматися?.. У тому й уся Ніна, їй пробачаєш те, що ніколи б не дозволив іншим.

— Гадаю, він гей. Що скажеш? Як інакше можна пояснити його присутність на вечірці?

— Не згодна з тобою, гомосексуальність не змінює статі. Я вважаю, ні, чекай, — вона уважно оглянула себе. — Ні, ну ми чудові. Усе на місці.

— Та я не про те, і ти це знаєш, — я підсунула валізу ближче до ліжка, згадавши про косметичку, почала відкривати її обережніше. — Дівич-вечірки — це, власне, нагода оцінити та помилуватися чоловіками. Це й об’єднує жінок та геїв.

— Господи, і ти туди ж. Чудове виправдання, раніше ти про це мовчала. У відповідь на наступне моє запрошення на дівич-вечірку, напиши, будь ласка, всім: «Перепрошую, Ніна не зможе прийти, оскільки вона не надто високо оцінює чоловіків та їхні принади».

— Заради Бога, я ж не кажу про цілковите захоплення.

— Усе гаразд, — вона повернулася до вікна, вдивляючись у ліс. Стовбури дерев стирчали чорними ломаками в зелені сутінок. Її голос прозвучав надламано: — Я вже звикла до свого виключення з гетеронормативного суспільства.

— До біса їх, — роздратовано буркнула їй. Ніна обернулася до мене, сміючись.

— Хоч би як там було, чому ми тут? — запитала вона, знімаючи черевики та вмощуючись на одному з односпальних ліжок. — Не знаю, як ти, але я не бачила Клер близько трьох років.

Я мовчала, мені нічого було відповісти.

Чому я приїхала? Чому Клер мене запросила?

— Ніно, — почала я. У горлі пересохло, серце загупало. — Ніно, хто…

Перш ніж я встигла закінчити фразу, в коридорі залунали кроки, хтось ішов до кімнати.

Несподівано я відчула, що геть не готова почути відповіді на свої запитання.

4

Ми з Ніною перезирнулися. Серце шалено калатало, наче церковні дзвони. З усіх сил намагалася не подавати знаку.

Десять років? Вона змінилася? Я змінилася?

Я насилу ковтнула згірклу