Читати книгу - "Мертва кров"

зупинилася у двоюрідної сестри і весь день намагалася додзвонитися до Венчеслава, але телефон мовчав. Нарешті вона не витримала і увечері сама поїхала до замку Венчеслава.

Там уже було багато екіпажів і таксомоторів. Гості заходили у відкриті ворота, і вона пройшла разом з усіма, але дійшла лише до замку, бо, незапрошена, увійти туди не зважилася. Блукала садом, довгим і порожнім, потім зайшла дуже далеко углиб і несподівано побачила красивий одноповерховий будинок, в якому горіло світло. Механічно увійшла до нього, ніби її завела туди якась таємнича сила. Можливо, Венчеслав десь тут, — мимоволі подумала і, побачивши сходи, які вели донизу, почала спускатися, але несподівано почула дивні звуки. Сходову площадку навпіл ділила величезна арка з вітражами. Єлизавета підійшла до неї впритул і крізь скло у підземній кімнаті побачила Венчеслава поряд з якоюсь жінкою. Ледь стримуючись, вона все ж додивилася до кінця сцену в кімнаті. А додивившись, вжахнулася і, розуміючи, що зараз збожеволіє, вибігла геть. Уже приїхавши додому, у розпачі випила жменю якихось пігулок, здається снодійного, і у напівмаренні вийшла на вулицю…

… — Тут зупиніть.

Вона підійшла до чавунних воріт, на яких висів величезний замок. Звісно, ключів вона не мала, залишила вдома. Щоб не викликати підозри візника, Єлизавета легко, ніби картон, розірвала замок і відчинила ворота. «Мабуть, просто так висів», — подумав візник, але якийсь тваринний страх охопив його. Молода жінка стояла біля воріт і чекала. Соромлячись свого переляку, візник ледве стяг валізу з фаетона і рушив за Єлизаветою, яка повільно йшла до будинку. Під її ногами рипів сухий сніг, і це рипіння разом зі свистом вітру відганяло від візника неприємні думки. Дівчина піднялася кам’яними сходами і зупинилася біля засклених дверей. Коли візник підійшов, вона вже відчинила двері і впустила його до веранди. Він боком заніс велетенську валізу і поставив її на підлогу:

— За цю послугу, пані, треба додатково заплатити.

Жінка мовчки стояла на тлі вікна, і візникові на мить здалося, що її очі знову горять червоним вогнем. Йому захотілося крикнути, але губи не слухалися. Він хотів поворухнутися, але тіло заніміло.

Пильно вдивляючись в обличчя візника, жінка підійшла до нього впритул. Їй не довелося докласти великих зусиль…

«Задля дитини, все задля дитини, яка, що б там не було, повинна народитися і жити… Хм, але що ж робити з тілом візника? Може, кинути у фаетон і відпустити по вулиці? Ні, якщо хтось побачить, тоді кінець і мені, і дитині. Краще кину його у підвал…» — розмірковувала тим часом жінка.

Потім вона підійшла до коней, які зразу рвонулися з місця, ні, скоріше, полетіли. «Коні відчули, хто я насправді», — зрозуміла Єлизавета і тихо пішла до будинку. Хурделиця не вщухала, і, коли вона озирнулася востаннє, сліди і від фаетона, і від коней, і її власні були вже надійно заховані під товстим шаром снігу.

VI

Орлов лише на хвилину затримався, переодягаючись, і не помітив, куди тим часом поділася дружина. Нарешті він знайшов її в одному з туалетів. Жалюгідна, обм’якла, з порожніми очима, вона сиділа на підлозі. Поряд валявся шприц. Сергій Олексійович подивився її очі, перевірив пульс…

«Дякувати Богові, — подумав він. — Шприц був маленький і доза несмертельною». І вперше в житті зрадів тому, що дружина вкололася. У них обох сьогодні був дуже важкий день. Орлов відніс дружину до спальні, а потім пішов до власного кабінету.

Він мав одне химерне захоплення, або, як це модно стало називати, хобі. З нього посміювалися, але Орлов на це не зважав. Навпаки, тим, хто іронізував, він найчастіше надсилав запрошення на черговий спіритичний сеанс. Саме спіритичні сеанси були хобі Орлова.

Василь Якубович Бакулін також досить скептично ставився до захоплення Сергія Олексійовича, але одного разу він несподівано з’явився у його видавництві.

— Я до вас з важливою справою. Життєво важливою справою. Скажіть мені чесно: ви справді вірите у духів?

Орлов розгубився:

— Ваше запитання не таке просте, як вам здається…

— Ви мені скажіть однозначно — так чи ні?

Трохи подумавши, Орлов відповів:

— Так!

— В такому разі прошу вас влаштувати спіритичний сеанс. Але одна умова — на цьому сеансі будемо лише ми удвох, а те, про що дізнаємося, залишиться нашою таємницею.

Добре знаючи Бакуліна, Орлов зрозумів, що справа справді серйозна. Цей іронічний, майже цинічний чоловік з профілем мефістофеля прийшов сюди не задля того, аби потім посміятися з Орлова. Тут було щось серйозніше. І тому він коротко запитав:

— Коли?

— Сьогодні увечері.

— А якщо не секрет, чому такий поспіх?

— Сергію Олексійовичу, я дуже вас прошу: зустріньмося сьогодні увечері у вас вдома…

Того дня Орлов мав затриматися у видавництві, щоб відіслати до друкарні вже підписаний ним рукопис антології сучасної російської поезії, але відклав усі справи і поспішив додому.

Побачивши роздратоване і похмуре обличчя дружини, він зрозумів, що Бакулін вже прийшов і всіляко ухиляється від флірту з нею. Отже, Бакулін справді шалено захоплений черговою божевільною ідеєю і вважає цей спіритичний сеанс життєво важливим для себе.

Вони повечеряли і нарешті усамітнилися у кімнаті, де вікна були завішені важкими портьєрами. Чоловіки сіли біля маленького круглого стола, накритого зеленим сукном.

— Нас мало, всього двоє, і тому цей сеанс вимагатиме від кожного з нас особливих духовних та фізичних зусиль, — сказав Орлов. — Зараз я візьму кришталеву кулю…

Цю кришталеву кулю Сергію Олексійовичу надіслала з Парижа поетеса, оповита таким густим серпанком таємничості, що майже не вірилося в її існування. Звали її Ельдіно де Альден. Її вірші часто друкувалися в Росії у перекладах Василя Бакуліна. Тож і цей окультний подарунок таємнича Ельдіно надіслала Орлову через нього.

Після того, як кришталева куля з’явилася на столі, Сергій Олексійович звернувся до Бакуліна.

— Тепер я вас слухаю.

— Чи можете ви викликати когось із духів?

— Ви маєте на увазі духів померлих, наскільки я розумію?

— Так!

— Я можу спробувати.

Олександра Сергійовича можете?

— Якого Олександра Сергійовича?

— І це запитує російський поет? Який у нас, росіян, є ще Олександр Сергійович, окрім Пушкіна?

Орлов розгублено подивився на Бакуліна і злякано подумав — чи не перейшов Василь Якубович ту хитку межу поміж талантом і божевіллям, яка була такою фатальною для багатьох російських письменників.

— То можете чи ні?

— Можу.

Власна впевненість подивувала й самого Сергія Олексійовича.

— Отже, Пушкіна? Мабуть, хочете уточнити його донжуанський список?

Бакулін навіть не посміхнувся:

— Ви знаєте, що зробив Брюсов? Він дописав незакінчену Пушкіним повість «Єгипетські ночі».

Запала мовчанка. Василь Якубович уважно дивився на Орлова, чекаючи обурення, але