Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

на острові Сандгамн? Боже милостивий! Що та халупа проти його, Левінового, нового будинку в Каннах! Ніщо! Ні, правильний життєвий шлях обрав саме він, Уве Левін.

Замість того щоб гнути спину в різних щоденних газетах, Левін почав працювати в «Сернері» медійним аналітиком, зумівши з часом зав’язати особисті стосунки з самим Гоконом Сернером. Ось що перевернуло його життя й зробило багатим. Тепер під його орудою перебували кілька великих видавництв та каналів, і це його дуже тішило. Він любив владу, гроші й усе з цим пов’язане, але часом усвідомлював, що мріє ще про щось інше, в малих дозах, звичайно, та все ж таки. Уве хотілося, щоб його вважали за видатного публіциста, як Блумквіста, і, либонь, саме тому він так наполягав на купівлі частки «Міленіуму». Сорока на хвості принесла чутку, що журнал переживає не найкращі часи і що головна редакторка Еріка Берґер, в яку Уве завжди був таємно закоханий, хоче зберегти на посадах двох нещодавно взятих працівників — Софі Мелкер та Еміля Ґрандена, а без свіжих інвестицій це неможливо.

Отож Левін угледів несподівану можливість купити одне з найпрестижніших видань Швеції. Проте керівництво «Сернеру», м’яко кажучи, не виявляло особливого ентузіазму з цього приводу. Навпаки, люди почали шепотітися, що «Міленіум» старомодний, схильний до лівацької орієнтації й має тенденцію конфліктувати з важливими рекламодавцями та бізнесовими партнерами. Цей задум зійшов би нанівець, якби Левін не почав усіх пристрасно переконувати. Уве стверджував, що інвестування в «Міленіум» треба розглядати в ширшому контексті: незначні вкладення не дадуть їм величезних прибутків, натомість вони матимуть щось набагато більше — довіру. Тепер, після всіх скорочень і кровопускань, репутація «Сернеру» точно не була його головним активом. Купівля «Міленіуму» стала б видимою ознакою того, що концерн так чи інакше цікавиться журналістикою і дбає про свободу слова, навіть якщо це й неправда. Правління «Сернеру» могло пристати на такий тактичний хід, тож Левін домігся свого. Досить довго ситуація здавалася виграшною для всіх сторін.

«Сернер» здобув хорошу рекламу, а «Міленіум» зберіг свій штат, діставши ще й змогу зосередитися на тому, на чому редакція зналася найкраще, — на ретельно підготованих, добре написаних репортажах. Сам Левін сяяв, як сонце, і навіть узяв участь в дебатах у Журналістському клубі, де, як завжди, скромно оголосив: «Я вірю в цю добропорядну справу. Я завжди боровся за журналістські розслідування».

Але потім… Він не схотів про це думати. Спочатку він не надто журився кампанією проти Блумквіста. Відколи його колишній колега злетів на медійний небосхил, Левін потайки радів, що з Мікаела раз по раз глумилися в засобах масової інформації. Тепер, одначе, його зловтіха тривала недовго. Молодий Сернерів син Торвалд довідався про веремію в соціальних мережах і роздмухав з того казна-що. Узагалі він був з тієї породи людей, яким нема ніякого діла до журналістів. Та він любив владу, а отже, й інтриги. І от саме в цій ситуації він побачив для себе можливість здобути кілька балів або ж просто заткнути за пояс старших членів правління. Торвалд досить швидко змусив виконавчого директора Стіґа Шмідта, який донедавна не мав часу на такі дрібниці, заявити, що про жодний привілей для «Міленіуму» не може бути й мови, що їм, як і всім іншим компаніям концерну, доведеться призвичаюватися до нових часів.

Левін, устигнувши врочисто пообіцяти Еріці Берґер не втручатись у редакційну політику видання, хіба тільки як друг і радник, раптом відчув, що його руки зв’язані, і був змушений грати в складну приховану гру. Він щосили поривався запалити Еріку, Малін і Крістера ідеєю робити журнал по-новому, так і не спромігшись, правда, чітко сформулювати, що саме має на увазі. Хоч це й не дивно, бо вигадане в паніці рідко коли набирає конкретних форм. Одне було зрозуміло — «Міленіум» має омолодитися й стати комерційно успішнішим.

Уве, певна річ, весь час повторював, що не може бути й мови про відступ від духу журналу та зміну його зухвало-загонистої позиції, хоч, правду кажучи, і сам не вірив у свої слова. Він лише знав, що керівництво зрадіє, коли в журналі побільшає гламуру й поменшає великих розслідувань в економічній сфері, адже саме вони можуть дратувати рекламодавців і створювати для правління ворогів. Хоч Еріці, звісно ж, він не прохопився про це й словом.

Левін прагнув уникнути зайвих конфліктів, тож на зустріч з колективом редакції одягнувся буденніше, ніж зазвичай. Він не хотів нікого провокувати своїми блискучими костюмами й краватками, дарма що в головному офісі це вже було, як кажуть французи, de rigueur.[1] Натомість він обрав джинси, білу сорочку й темно-синій светр із трикутним викотом, навіть не з кашміру. Його довге кучеряве волосся — ознака хитромудрої бунтарської вдачі — було тепер зібране у хвіст, як у найстильніших тележурналістів. А найголовніше — свою промову він розпочав щонайсмиреннішим тоном, як його й навчали на всяких курсах менеджменту.

— Усім привіт! Що за бридка погода! Я вже казав багато разів, але залюбки повторю ще: ми в «Сернері» невимовно пишаємося тим, що причетні до вашої діяльності, а для мене особисто це навіть щось більше за гордощі. Участь у створенні таких журналів, як «Міленіум», надає моїй роботі значущості. Це нагадує мені, чому я взагалі пішов у цю професію. Пам’ятаєш, Мікке, як ми сиділи в барі при Оперному театрі й мріяли про те, чого досягнемо разом? Хоч тверезішими ми від цього не ставали, ха-ха!

Блумквіст і знаку не подавав, що пам’ятає. Однак Левіна це не збило з пантелику.

— Не турбуйтеся, я не збираюся скиглити за давніми часами. На це немає жодної причини, — вів далі Уве. — Хоч тоді грошей у нашій галузі оберталося значно більше. Якщо десь у невеличкому глухому містечку траплялося звичайнісіньке вбивство, ми винаймали гелікоптер, бронювали цілий поверх у найшикарнішому готелі й замовляли шампанське для вечірки. Знаєте, збираючись у свою першу закордонну подорож, я запитав журналіста-міжнародника Улфа Нілсона про обмінний курс німецької марки. «Гадки не маю, — відповів він. — Я собі встановлюю власний курс». Ха-ха! Тож у ті часи ми роздували наші відрядні рахунки, як собі хотіли, пам’ятаєш, Мікке? Мабуть, саме тоді ми були найкреативнішими. Уся наша робота полягала в тому, щоб нашвидкуруч писати статейки, однак це не заважало нам розпродувати весь наклад. Та відтоді багато чого змінилося — і ми всі знаємо це. Конкуренція тепер запекла, і заробляти гроші на журналістиці не так і просто. Навіть найкращій редакції Швеції, як ваша. Отож сьогодні я хотів би трохи погомоніти про