Читати книгу - "Вибрані вірші"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли пора кривава блякне в моєму мозку,
Я відрізняю день від цього людського сяйва,
Яке є моїм,
Я відрізняю запаморочення від свободи,
Смерть від сп'яніння,
Сон від сновидіння,
О відблиски душі! о мої відблиски криваві!
Повернення до міста
Повертатися до міста оксамитів і порцеляни, вікна будуть вазами, де квіти, які покинули землю, показуватимуть світло таким, яким воно є.
Побачити тишу, поцілувати її в губи, і дахи міста будуть з чудовими журливими птахами зі знеможеними крильми.
Любити більше тільки ніжність і рахманність у гіпсовому оці, на перламутровому чолі, у відсутньому погляді, у жвавому обличчі, в руках, що, не тримаючись, зберігають усе на своїх вагах, найсправедливіших у світі, сталих, завжди точних.
Серце людини вже не червонітиме, воно уже не заблукає, я повертаюсь від самого себе, з часів прадавніх.
Відсутності
І
Вульґарна хтивість і убога таїна —
Небачені.
Я знаю вас, барва дерев і міст,
Між нами — прозористо зазвичай
Між позирками світлими.
Вона пливе по каменях
Перевальцем, немов вода.
З одного боку мого серця діви меркнуть,
З другого — рука ласкава на схилі пагорбів.
Закрут з дещицею води провокує це падіння,
Це місиво дзеркал.
Світло прозірности, що й оком не моргну,
Не ворушусь,
Я говорю
Й коли дрімаю, —
Моя шия — це перстень на знамені з тюлю.
II
Я виходжу під руку з пітьмою,
Я — насподі пітьми,
Сам.
Жалість — щонайвища, і тут можеш залишитись,
Цнота змушує продавати милостиню своїх грудей,
А благодать заплуталася в ниточках своїх повік,
Вона вродливіша за ті скульптури, що на терасах,
Вона — суворіша,
Вона — насподі разом з камінням і пітьмою.
Я повернув її.
Бо світло саме тут дає останній бій.
Якщо я засинаю — це щоб уже не мріяти.
Тоді яка ж то буде зброя мого тріумфу?
В моїх розплющених очах сонце робить прорізи,
О сад моїх очей!
Тут всі плоди, щоб змалювати квіти,
Квіти ночі,
Вікно із листя
Раптом відчиняється в його обличчі.
Куди ж я притулю свої вуста, природо безберега?
Жінка вродливіша, ніж світ, де я живу,
І я склепляю свої повіки.
Я виходжу під руку із пітьмою,
Я насподі пітьми,
Де на мене чекає пітьма.
Наймолодший
Зі стелі з бабкою
Звісилось нестямне дитинча
І пильно втупилось в траву,
Довірливо підвівши очі:
Легкий туман облизується, наче кіт,
Котрий звільняється зі своїх снів.
Дитина знає — світ починає карати:
Все прозоре,
Бо місяць саме посеред землі,
Бо листя все покрило небо.
І все це ув очах дитини,
В її очах, глибоких і печальних,
Як білі ночі,
Що родять світло.
Забудемо минуле
Сльози в очах бринять, а біди в бідолах,
Гіркі безбарвні сльози світяться в очах.
Йому байдуже все, він весь скорився долі,
Бо в'язнем сумно бути, та ще сумніш на волі.
Журні часи — довкруг пітьма, — немає ради,
Не проганяй сліпого з дому. Дужі, глянь,
Сидять по тюрмах всі, слабкі обсіли владу,
На троні королева, а король стоїть.
Зітхання й посмішки, прокльони й лихослів'я
Гниють в ротах німих і ув очах нікчем.
Нічого не чіпай: те палить, бо спалить, пропече!
Руками затули від сорому обличчя.
Пітьма...
Довкруж все горе світу,
Лиш на вершині гір
Мого кохання голий звір.
Пабло Пікассо
Шаблями сновидінь прорита у пітьмі
Чарівна борозна, яка нас розлучила.
Де щирий діамант, медаль усяка — фальш
Під небом осяйним земля уже незрима.
Вид серця сполотнів — пожухли барви всі,
Сніги засліплені і сонце нас шукає.
Ми кидаєм його, та обрій крила має
І ген удалині зникають вади всі.
«Твій злотовустий рот — мій не заради сміху...»
Твій злотовустий рот — мій не заради сміху,
В твоїх сяйних словах такий прекрасний смисл,
Що у ночах років до скону з юних літ
Я чую голос твій в усіх відлуннях світу.
У шовковій зорі, де холод зачаївсь,
А хіть так небезпечно ніжно марить снами,
В руках у сонця всі тіла заледь проснувшись,
Тремтять від думки знов здобуть свої серця.
Пригадую ліси зелені і тумани,
Заплющив очі і — тепер я у тобі,
Вслухаюся життям — не можу зруйнувати
Страшні дозвілля, що дала твоя любов.
Одвічна вся
Якщо я вам кажу: «Я зрікся всього»,
Значить, вона не плоть з моєї плоті,
Я похвалитись цим не міг ніколи,
Це неправда,
Й туман густющий, де я блукаю,
Про мене зовсім він не знає.
Віяло губ її і відблиски очей, —
Про це лиш я один вам можу розповісти,
Лиш я один в облозі
Цих дзеркал, таких прозорих, що крізь мене
повітря плине,
І це повітря — коханої обличчя,
Кохане і жадане — твоє обличчя,
І тобі, котра не має імени й котру ніхто не знає,
Море каже: «Ти за мене вища», небо каже:
«Ти за мене вища»,
Зорі тебе віщують, хмари тобою марять,
І кров, що розлита в найліпші хвилини,
Щедроти кров,
Тебе підіймає на радості крилах.
Я оспівую радість велику тебе оспівати,
Радість велику мати тебе і не мати,
Щирість, з якою тебе я чекаю, цноту, з якою
тебе пізнаю,
Ти скасовуєш забуття, надію і незнання,
Відсутність відкидаєш і приводиш мене на світ,
Я співаю, аби співати, я кохаю тебе, щоб співати,
Таїну, де кохання творить мене і звільняє себе.
Ти чиста, ти ще чистіша за мене.
З книжки
«ЗАХИСТ ЗНАННЯ»
(1928)
Захист знання
І
Мене не існує тут.
Закутався я сам у себе.
Я заблукав поміж планет,
Світло існує без мене.
Народжена від моєї руки на очах,
Збиває мене з дороги,
Темінь мені заступає шлях,
До мого вінця всесвіту,
У розбитому люстрі — безмежне
Життя, мінливе й примхливе,
Де несподіване й звичне
Творять журбу почережно.
III
Те, що тобі я кажу, мене не міняє,
Я не йду від найбільшого до найменшого.
Дивлюся на себе:
Перспектива ця не для мене.
Я тримаюся свого місця,
І ти відійти не годна від нього.
Вже пустка довкола мене
І, коли відвертаюсь, — ніщо постає у двох іпостасях:
Ніщо і я.
З книжки
«ЛЮБОВ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані вірші», після закриття браузера.