Читати книгу - "Вікінг у моєму ліжку"

не думаю, Тіме, що він нас розуміє. Не думаю, що він — англієць.

— Звичайно, ні. Він — вікінг, справжній вікінг.

— Не верзи дурниць, — Зоя показала на себе й кілька разів повторила власне ім’я. Сіґурд кивнув головою. Він також показав на себе й повторив:

— Зоя, Зоя.

— Та не ви, а я! — вона взяла вікінга за руку й показала нею на себе. — Зоя, — ще раз повторила вона. Тоді змусила Сіґурда показати на Тіма й назвала його ім’я.

Сіґурдове обличчя осяяла посмішка.

— А, Зоя! — вигукнув він. Тоді показав на її брата. — Тіммі!

— Та не Тіммі! Тім!

Вікінг показав на себе.

— Сіґурд, — гордо проголосив він.

Тім подивився на здоровила-воїна.

— Ну, то я називатиму тебе Сіґі, — впівголоса мовив він. Вікінг гупнув себе у груди й люто зиркнув на Тіма.

— Сіґурд, — повторив він. — Гедебі. Сіґурд, Гедебі.

— Гаразд, — пробурмотів Тім. — Не панікуй. Як хочеш, щоб тебе називали Сіґурдом Гедебі, можеш називати мене Тімом Елісом. Навіть можеш звертатися до мене: «Пане Тіме Еліс».

— Ой, Тіме, заткнися, — втрутилася Зоя, штовхаючи брата. — Ти іноді такий нестерпний. Здається, він сказав «Гедебі»?

— Сіґурд, Гедебі, — кивнув вікінг і знову почав показувати пальцем. — Зоя, Тім, Сіґурд, Гедебі.

— Пан Тім Еліс! — наполіг Тім. — Та не штовхай мене, Зойко!

— До тебе так і не дійшло, Тіме? Сіґурд каже «Гедебі», але це не його прізвище. Мені здається, він звідти родом.

— Як це?

Зоя похитала головою. Була бліда і схвильована.

— Нам розповідали про Гедебі у школі. Колись так називалося відоме поселення вікінгів у Данії.

— Але ж він і є вікінг, — здивувався Тім. — Що ж тут такого дивного?

— Гедебі вже не існує. Це було селище вікінгів, але сотні років тому. Його вже немає, але цей Сіґурд каже, що він родом з Гедебі!

Тім застогнав.

— Та це ж коню ясно. А звідки ж іще бути родом справжньому вікінгу? Я ж казав тобі, що це справжній вікінг!

4. Обід по-вікінзьки

Батьки Тіма й Зої не мали жодного бажання вислуховувати байки дітей про вікінга в дванадцятому номері, тим паче вірити, що вікінг був справжній. Діти мусили зачекати, поки зі столів поприбирають, а потім помиють посуд після сніданку. Аж тоді Зоя переконала батьків піднятися до кімнати № 12, де Тім захоплено припасовував на себе Сіґурдового шолома.

Вікінга страшенно збентежила поява пана й пані Елісів. Він і далі був певний, що його мають стратити. Та Зоя заспокоїла його, познайомивши з батьками.

Її тато почувався останнім ідіотом, коли казав: «Доброго ранку, Сіґурде», — а тоді ще й обмінювався з вікінгом рукостисканнями.

А от Сіґурд з великою гордістю вимовив свою коронну фразу:

— Сіґурд, Гедебі, Данія.

Пані Еліс похитала головою.

— Він просто клеїть дурня. Мусить бути англійцем. Просто не хоче, щоб ми про це дізналися, бо тоді йому доведеться заплатити за всю заподіяну нам шкоду.

Зоя принесла папір для малювання й олівці. Присіла на краєчку ліжка й зобразила всю родину Елісів, підписавши знизу їхні імена.

— Ні, це не я, — поскаржився Тім. — Я зовсім не товстий.

Зоя не відреагувала на це, лише пояснила Сіґурдові, що вона робить:

— Це я, а це мій тато, пан Еліс… — і так далі. Вона намалювала готель з вивіскою. Сіґурд схвильовано ткнув у неї пальцем. Нарешті Зоя зупинилася й передала олівець йому.

Він витріщився на тоненький дерев’яний патичок, немовби той був зачарований. Було цілком очевидно, що він ніколи в житті не бачив олівця.

Зоя подивилася на батьків.

— Бачите? — сказала вона.

— Він нас розігрує, — пробурмотів тато.

Сіґі кілька разів провів олівцем по паперу, а тоді повільно й невпевнено почав малювати.

Усі оточили його ліжко.

Довкола запанувала якась химерна й напружена тиша.

На папері поволі вимальовувалася ціла біографія Сіґі. Він зобразив свій будинок і довжелезного човна, а на ньому — огидного і страхітливого воїна з кошлатою бородою. (То був Ульрик Чорнозуб, який, на щастя, не міг цього бачити.) Намалював човни під вітрилами, туман і те, як він упав у море.

— Тепер ви нам вірите? — прошепотіла Зоя, а Сіґурд відклав олівця й обвів їх усіх поглядом.

Пані Еліс завагалася.

— Не знаю, що й казати, люба. Тобто ти мусиш визнати, що все це не надто вірогідно.

Її чоловік заскрипів зубами.

— З мене вже досить цієї гри. З цього чоловіка такий самий вікінг, що і з мене. Це просто якийсь загублений пияк з вечірки-маскараду. — Він підійшов до Сіґурда й помацав його тверду шкіряну куртку. — Можу закластися, що десь там є його водійські права… і всі кредитні картки. З них ми й дізнаємося, хто це такий.

Тім захихотів.

— У вікінгів не буває водійських прав!

— Ніякий він не вікінг! — вигукнув пан Еліс і випростався. — Я зараз подзвоню в поліцію. Його вже, напевно, розшукують.

Але нічого з цього не вийшло.

У готель прийшли двоє дуже чемних поліцаїв. Вони звернулися до Сіґурда з кількома питаннями, яких він, звісно, не зрозумів. Тоді вони обшукали його одяг і нічого там не знайшли, крім морських черепашок і маленького здохлого крабика.

Поліцаї пояснили пану Елісу, що більше вони нічим не можуть зарадити. А тоді пішли.

— Отже, ми можемо залишити його в нас, татку? — зраділа Зоя.

— Зою! Це ж не якась домашня тваринка. Сіґурд — це людська істота… здається. Мабуть, він трохи побуде тут, аж поки ми з’ясуємо, хто він такий.

— Ще один зайвий рот, — зітхнула пані Еліс.

— Так. Ну, але він мусить заробити собі на прожиття. Може допомагати нам мити на кухні посуд.

— Він, мабуть, уже голодний, — припустила пані Еліс. — Нехай спускається з нами на обід. Може сісти собі в кутку їдальні.

— Ти зголоднів? — весело поцікавився Тім. Сіґурд насупив чоло. — Ой, Сіґі, ну, знаєш, харчі, закусочка, смачні шматочки… гам-гам-гам.

Тімів батько аж очі закотив, почувши цю високоінтелектуальну бесіду.

Сіґі й далі нічого не розумів, аж поки Зоя стала вдавати, що їсть. Тут його очі засвітилися, і він обома кулаками почав гатити себе по животі. Тоді зробив руками коло в повітрі, немовби показуючи, який величезний у нього з’явився апетит.

— Цього я й боялася, — зітхнула пані Еліс, коли вони спускалися сходами.

Вікінг уже більше доби не мав ані крихти в роті, тож він подивився на решту гостей у їдальні таким зажерливим поглядом, немовби волів проковтнути їх усіх. Це так не сподобалося подружжю Амброзіїв, що вони бридливо затулилися картками з меню, тоді як їхній чарівний синочок Роджер заповзявся з’ясувати, як швидко можна випорожнити сільничку в глечик з водою.