Читати книгу - "Мости округу Медісон"

— це скромний капітал, який вони надбали за все своє подружнє життя. Він продав будинок і на ці гроші купив першокласну апаратуру. Розраховуючись із продавцем фототоварів, він думав про те, скільки довгих років його батько працював, щоб заробити ці долари, і як невибагливо жила його родина.

Кінкейдові роботи почали з’являтися на сторінках невеличких журналів. А тоді йому зателефонували з «Нейшенел джіоґрафік». Їм потрапив на очі календар із його знімком, зробленим на мисі Кейп-Мей. Поспілкувавшись із ним, вони доручили йому маленьке замовлення, що його він виконав з усією майстерністю. Відтоді Роберт вийшов нарешті на свою стежку.

Тисяча дев’ятсот сорок третього року його знову покликали до війська. Він вступив до корпусу морської піхоти США і подолав довгий важкий шлях південним узбережжям Тихого океану з фотокамерами на плечах. Лежачи на спині, він фотографував десантників, які висаджувалися на берег із застиглим жахом на обличчях, і сам відчував моторошний трепет. Йому не раз доводилося бачити, як кулеметним вогнем вояків розтинає навпіл і як вони благають Господа й просять матерів про допомогу. Це все він зняв, вижив і не попався на гачок так званої слави й романтики професії військового фотографа.

Демобілізувавшись тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, він зателефонував до «Нейшенел джіоґрафік». Там чекали на нього будь-коли. Роберт купив у Сан-Франциско мотоцикл і помчав на південь до Біґ-Сюру, де любився на пляжі з віолончелісткою з Кармела. А тоді він подався на північ, щоб дослідити Вашингтон. Йому сподобалися тамтешні краєвиди, і він надумав осісти в цьому штаті.

У свої п’ятдесят два роки він ще бачив перед собою світло. Він побував у більшості тих місць, чиї назви прикрашали його стіни в дитинстві, і дивувався цьому, то сидячи в барі готелю «Раффлз» у Сінгапурі, то пливучи вгору Амазонкою на запихканому човні, то гойдаючись на спині верблюда в Раджастханській пустелі.

Узбережжя озера Верхнього тішило очі — саме таким він і уявляв його собі з розповідей. Він відзначив для себе кілька місцин на майбутнє, сфотографував їх, щоб згодом легше було освіжити спогади, і рушив на південь уздовж Міссісіпі до Айови. Роберт ніколи не бував у Айові, але був заворожений її гірськими хребтами, що простягалися на північному сході штату вздовж великої річки. Він зупинився в маленькому містечку Клейтон, оселившись у рибальському мотелі, і два дні поспіль виходив на світанку знімати буксирні судна. У місцевому барі Кінкейд познайомився з капітаном одного з буксирів, і той запросив Роберта на борт, де він і провів вечір другого дня.

У понеділок, шістнадцятого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, промчавши вранці Шістдесят п’ятою федеральною трасою й перетнувши Де-Мойн, він звернув на Дев’яносто другу айовську трасу й попрямував до округу Медісон, де, відповідно до інструкцій «Нейшенел джіоґрафік», мали бути криті мости. Вони й справді там були — чоловік з автозаправної станції «Тексако» підтвердив це й детально пояснив, як доїхати до кожного з семи мостів.

Шість мостів Роберт знайшов дуже легко й відразу обдумав, у якому порядку зніматиме їх. Однак сьомий — міст Роузмен — повсякчас вислизав від нього. Стояла спека. Гаряче було і йому самому, і його пікапові Гаррі, але він невтомно кружляв рінистими доріжками, яким, здавалося, не було кінця.

В інших країнах він дотримувався правила «Спитай тричі». Це означало, що навіть три хибні відповіді помалу скеровують тебе туди, куди ти хочеш потрапити. Може, тут вистачить і двох.

Раптом на узбіччі показалася поштова скринька. Від неї до ферми вів вузький під’їзд — метрів з дев’яносто завдовжки. На скриньці стояв напис: «Річард Джонсон, поштова філія № 2». Роберт уповільнив хід і звернув до будинку, сподіваючись розпитати господарів про дорогу.

В’їхавши на подвір’я, він побачив жінку, що сиділа на парадному ґанку. Кругом віяло прохолодою, і жінка, як йому здалося, пила щось іще холодніше за повітря. Вона рушила йому назустріч. Кінкейд виліз із пікапа й глянув на неї, а тоді придивився уважніше, ще уважніше… Вона була гарненька, чи була колись, чи могла стати такою знов. І враз на нього напала недоладна сором’язливість, властива йому тільки тоді, коли поруч з’являлися жінки, що хоч трохи приваблювали його.

Франческа

День народження Франчески припадав на глибоку осінь, і холодний дощ заливав її будиночок посеред просторів Південної Айови. Вона спостерігала за дощем, дивлячись крізь нього на пагорби вздовж Міддл-Рівер, і згадувала Річарда. Він помер у такий самий день вісім років тому від недуги, назву якої жінка воліла б забути. Але тепер Франческа думала про нього та його незмінну доброту, про його непохитні принципи і те спокійне життя, яке він їй дав.

Телефонували діти. Цього року знову ніхто з них не зміг приїхати додому на її день народження, хоч їй уже минув шістдесят сьомий рік. Як і раніше, вона все зрозуміла. Вона завжди розуміла їх. І розумітиме надалі. Обоє робили кар’єру, тяжко працюючи, керуючи лікарнею, навчаючи студентів. Майкл брав другий шлюб, Керолін бурхливо переживала перший. Потай жінка раділа, що дітям ніколи не вдавалося навідати її в день народження: цього дня вона виконувала власні ритуали й не хотіла, щоб хтось їй заважав.

Зранку до неї завітали друзі з Вінтерсета й принесли іменинний торт. Франческа зварила каву. Вони розмовляли про онуків та місто, про День подяки й про те, що кому подарувати на Різдво. У вітальні лунали звуки бесіди й тихий сміх, то стихаючи, то пожвавлюючись знову. Це все створювало затишок і нагадувало жінці, чому вона зосталася тут після Річардової смерті.

Майкл розхвалював Флориду, Керолін — Нову Англію. Та вона все одно залишилася серед пагорбів південної Айови, щоб на особливий випадок зберегти стару адресу. І раділа, що так учинила.

По обіді Франческа дивилась, як гості на своїх «фордах» і «б’юїках» від’їздять доріжкою від її воріт, а тоді звертають на бруківку в бік Вінтерсета, розганяючи двірниками дощ. Добрі друзі. Хоч вони ніколи б не зрозуміли, що ховається в її душі. Навіть якби вона розповіла їм усе.

Чоловік, який після війни привіз її сюди з Неаполя, обіцяв, що вона знайде тут добрих друзів. Він казав: «Мешканці Айови мають свої вади, але турботливість властива кожному з них». І то була правда. Щира правда.

Їй було двадцять п’ять, коли вони зустрілися. Франческа вже три роки як закінчила інститут і викладала в приватній школі для дівчат, міркуючи про своє майбутнє. Більшість молодих італійців були або мертві, або скалічені, або військовополонені, або зламані війною.