Читати книгу - "Платформа"

в Парижі, я продовжу своє навчання. Все одно моя сім’я вважає мене шльондрою». Я погодився і кивнув головою. «Врешті-решт, у Парижі більше людей…» — нарешті видавив я. Більше мені нічого не спало на думку, це було єдине, що я міг сказати про Париж. Здавалося, моя небагатослівність не збентежила її. «Я нічого не чекаю від своєю сім’ї, — зі злістю продовжувала вона. — Вони не тільки незаможні, але й до того ж повні блазні. Два роки тому мій батько ходив паломником до Мекки. Після цього з ним більше ні про що не можна було розмовляти. Мої брати — ще гірше: вони займаються усілякими дурницями, літрами п’ють пастіс,[1] вважаючи себе носіями справжньої віри, дозволяють собі називати мене «шльондрою», бо я хочу працювати, а не вийти заміж за одного з таких недоумків, як вони».

— Взагалі мусульмани — це не так уже й страшно… — зніяковіло промурмотів я, взяв свій саквояж і відчинив дверцята. «Сподіваюсь, у вас все буде добре…» — непереконливо сказав я. Цієї миті мені здалося, що я чітко бачу всі ці міграційні потоки, які немов кровоносні судини обплутали всю Європу. Мусульмани були в цій системі згустками крові, які дуже повільно розсмоктувались. Аїша з сумнівом подивилася на мене. Холод прокрався в машину. Подумки я навіть відчув якийсь потяг до піхв мусульманок. Трохи натужно я посміхнувся. Вона теж посміхнулась, більш щиро. Я довго тиснув їй руку, відчуваючи тепло її пальців, і відпустив тільки тоді, коли відчув, як кров тихо пульсує в її зап’ясті. За декілька метрів від машини я обернувся, щоб помахати їй рукою. Як-не-як ми зустрілися, тут під сам кінець щось відбулося між нами, щось ледь відчутне.

Влаштовуючись у вагоні поїзда, я подумав, що треба було б дати їй грошей. Та ні — це б неправильно зрозуміли. Саме в цю хвилину я вперше зрештою усвідомив, що стану багатою людиною, ну, відносно багатою. Гроші з рахунків батька вже перерахували на мій рахунок, продаж машини я доручив механіку, квартири — агенту з нерухомості; все владналося дуже просто. Вартість всього майна диктували закони ринку. Були, звичайно, ще комісійні: десять відсотків тут, десять відсотків там — не більше. Сума податків теж чітко обговорювалась: досить було подивитися в такі собі брошурки, які можна безкоштовно придбати у Податковій дирекції.

Мій батько, мабуть, не раз обмірковував, як би залишити мене без спадщини; врешті-решт він був змушений відмовитися від цієї ідеї, певне, вирішив, що заради такої мети треба виконати забагато адміністративних формальностей та ще й без гарантії успіху в майбутньому (бо не так то це й просто — позбавити спадщини дітей; закон надає вам дуже обмежені права: маленькі негідники не тільки отруюють вам життя, але й користуються потім усім тим, що ви змогли нажити важкою працею). Далебі, він подумав, що для нього в цьому не було жодного інтересу — ну яка, скажіть, різниця, що станеться з моїми грошима після моєї смерті? Ось як, на мою думку, він розмірковував. Невже ж старий козел таки помер, і я продам будинок, у якому він провів свої останні роки; я також продам «Тойоту Ленд Кроузер», котра служила йому для поїздок у шербурзький супермаркет «Казіно Жеан» за упаковками води «Евіан»? А що я мав робити з «Тойотою» марки «Ленд Кроузер»? Я, який живе біля Ботанічного саду! Схоже їздив би за равіолі «а-ля рікотта»[2] на ринок Муфтар… Ось, мабуть, і все. Коли йдеться про прямих спадкоємців, державне мито, що стягується, не дуже велике, ба навіть якщо родинні стосунки й не були дуже міцними. Зменшені податки… Я можу отримати три мільйони франків. Це ж майже п’ятнадцять моїх щорічних окладів. Таку суму некваліфікований робітник у Західній Європі міг сподіватися заробити за все життя. Не так уже й погано! Можна принаймні спробувати здихатися цієї обтяжливої убогості.

За кілька тижнів я отримаю листа від банку… Потяг повільно підходив до Байє… Я вже передбачав зміст розмови. На роботі один з професіоналів помітить дуже велике позитивне сальдо на моєму рахунку. Він захоче переговорити зі мною: кому з нас сьогодні чи завтра не буде потрібний добрий партнер з розміщення капіталу? З певною пересторогою я запитаю поради щодо надійних варіантів; він сприйме це як ситуацію, що так часто трапляється серед новачків, з легкою посмішкою. Більшість недосвідчених інвесторів надає перевагу, і він це знає, безпеці на шкоду прибутку. Вони з колегами над цим часто посміюються. Я не повинен обманюватися з цього приводу: що стосується управління капіталом, то деякі літні люди поводять себе, мов справжні новачки. Зі свого боку він намагатиметься звернути мою увагу на трохи інший сценарій, давши мені, звичайно, час все добре обміркувати. А чому б і справді не вкласти дві третини моїх коштів у надійну справу зі стабільним річним прибутком? А одну третину, яка залишиться, вкласти у якесь більш авантюрне, але й більш прибуткове підприємство? Через кілька днів роздумів, переконаний, я б схилився на користь його аргументів. А він би відчув у моєму рішенні підтримку своїх дій і з запалом підготував би необхідні документи, а наші рукостискання на прощання були б по-справжньому теплими та щирими.

Я живу у країні принишклого соціалізму, де володіння матеріальними благами гарантується суворими законами, а банківська система оточена міцними державними гарантіями. В межах закону я не ризикував ні розтратами з мого банківського рахунку, ні злісним банкрутством. Отже, мені не було чого непокоїтися. А втім, я ніколи й не переймався зайвими турботами: після навчання, в якому я особливими знаннями не відрізнявся, я дуже швидко потрапив до державного сектора. Це було в середині вісімдесятих, на початку змін у самих ідеях соціалізму, коли відомий діяч Джек Ланг[3] блискуче примножував державні культурні установи. Моя заробітна плата, як для початківця, була навіть дуже пристойною. А потім я старів, поволі працюючи на політичну систему, яка постійно змінювалась. Я був ввічливим, коректним, мене цінували колеги та начальство. Однак, маючи не дуже привітний характер, я не зміг завести собі справжніх друзів… На Лізьє спускався вечір, швидко сутеніло. Чому я ніколи в роботі не виявляв такого запалу, як, наприклад, Марі-Жан? Чому взагалі я не виявляю запалу в житті? Ні в чому.

Без відповіді на це питання минуло ще два тижні. Потім, вранці 23 грудня, я взяв таксі й поїхав до Руасі[4].

3

І ось я тут, один як дурень, у