Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

політолога-професіонала. Історичний процес стає опуклим, немов голограма, і між зовні не пов’язаними подіями чітко проступають причинно-наслідкові зв’язки.

* * *

Коротко про автора. Орест Субтельний (нар. 1941) розпочав свою наукову і викладацьку діяльність у Гарвардському університеті (США) у 1973 р. Тоді ж захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філософії. Тема дисертації — «Зв’язки гетьмана Пилипа Орлика з Кримським ханством і Отаманською Портою. 1710—1742». У 1975 р. за допомогою Української вільної академії наук (УВАН) опублікував працю «Листи Івана Мазепи». Протягом 1975—1982 рр. працював у Гамільтон Коледж на посадах, висловлюючись нашою лексикою, старшого викладача і доцента. У видавництві Колумбійського університету в 1981 р. надрукував монографію «Мазепинці: український сепаратизм XVIII ст.», за яку одержав премію Антоновича (1982 р.). У 1985 р. вийшла друком монографія «Проблема панування у Східній Європі: місцева знать та іноземний абсолютизм. 1500—1715».

Починаючи з 1982 р. О. Субтельний працює професором історії та політології Йоркського університету в Торонто (Канада). У 1988 р. видавництво Торонтського університету опублікувало його книгу «Україна: історія», яка швидко розійшлася і була визнана кращим викладом української історії англійською мовою. У наступні два роки книга витримала два стереотипних видання. Уривки з неї у різних перекладах стали друкувати періодичні видання на Україні.

Переклад пропонованої книги здійснений з торонтського видання 1988 р. Незначні структурні й текстуальні розбіжності з оригіналом, а також доповнення ілюстративного матеріалу узгоджені з автором. Відсутність на Україні деяких джерел, які цитує автор, призвела до необхідності зворотного перекладу ряду сюжетів. Науково-допоміжна робота виконана О. В. Ру- сіною та В. Я. Рябчуном. Допомогу в доборі додаткових ілюстрацій надали М. Я. Петухов і В. І. Наулко.

С. В. Кульчицький

доктор історичних наук

ВІД АВТОРА

Украіна — друга за величиною країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції, а за обсягом валового національного продукту — до Італії. Проте політичні права українців як нації мінімальні — не лише на європейській арені, а й у власному благодатному, високорозвиненому краї. Сьогодні, як і протягом попередніх століть, право остаточно схвалювати рішення, що стосуються основних царин життя українців, зосереджене здебільшого поза межами їхньої території. В той час як найубогіші країни світу користуються повним суверенітетом, Україна тільки-но проголосила його. Ця кричуща невідповідність є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле України й українців, минуле, яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше не знаходило розуміння.

Висвітлюючи історію України, я зосереджуюсь переважно на двох темах. Одна з них — це відсутність в українців власної держави. Якщо заснування та зміцнення останньої є домінуючою рисою історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність складають один із основних аспектів національного досвіду. Отже, українське минуле — це головним чином історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави.

Друга головна тема цієї праці — модернізація українського суспільства. Перетворення традиційних аграрних країн на сучасні індустріальні та постіндустріальні є, поза всяким сумнівом, тенденцією глобальною. Але в цьому загальному процесі існує розмаїття національних та регіональних форм і варіантів. Модернізація на Україні особливо вражає у кількох відношешіях. Колись аграрна за самою своєю суттю, Украіна стала індустріальною в надзвичайно швидкий і травматичний спосіб. До того ж модернізацію тут здійснювали переважно неукраїнці. Відтоді й дотепер зберігається певний поділ між українським і модерним.

Зрозуміло, історія України значно багатша за те, що можна підвести під ці теми. Знає вона також періоди та події, котрі їм суперечать. Зокрема, в середньовічній Київській Русі Украіна становила серцевину гідного подиву політичного, економічного й культурного об’єднання. У XVII ст. козаки вели успішні змагання за визволення краю від чужоземного поневолення. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. саме українці були взірцем модерності для росіян, а не навпаки, як це мало місце згодом. А на початку XX ст. українці вдалися до рішучих кроків, намагаючися стати господарями власної політичної та соціально-економічної долі. Цими двома темами — бездержавності та модернізаціі — неможливо охопити давне й багате подіями минуле краю, що був складником класичних цивілізацій Середземномор’я, що вабив з Азії численні хвилі кочових завойовників, слугував культурним кордоном між Сходом і Заходом, нарешті, краю, який став свідком колонізації неозорого пограниччя. Втім, саме відсутність держави та наявність панування неукраїнців у процесі модернізації є вирішальними моментами, котрі допомагають висвітлити надзвичайно широке, барвисте й химерне плетиво, що його утворює історія України.

Мені дуже поталанило вивчати саме історію України — галузь, в якій ще донедавна нелегко було дістати грунтовну освіту. На різних етапах цих студій моїми наставниками були такі видатні українські історики, як Іван Лисяк-Рудницький (покійний нині), Олександр Оглоблин, Омелян Пріцак. Їм складаю я велику подяку, скромним виразом якої, сподіваюся, стане поява цієї книги.

Вдячний також організаціям та особам, які допомагали у підготовці українського видання моєї книжки, особливо Канадському Товариству Прихильників Руху та його президентові Ерасту Гуцуляку; видавництву «Либідь», його директору О. О. Бойко і завідуючій редакцією літератури з історії С. В. Головко; д-ру іст. наук С. В. Кульчицькому та канд. іст. наук О. М. Дзюбі з Інституту історії України; д-ру філол. наук Р. П. Зорівчак зі Львівської консерваторії ім. М. Лисенка.

Січень 1991 р.

ОРЕСТ СУБТЕЛЬНИЙ

ВСТУП: НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

Перші поселенці. Грецькі колонії на Україні

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни, розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом. Іншою суттєвою рисою географії краю є відсутність природних бар’єрів. За винятком Карпатських гір на заході й невеликого Кримського кряжу на півдні 95 % території України — це рівнина, котра поступово спадає з покритих лісом Галицького, Волинського та Подільського плато до горбистих місцин по обидва боки Дніпра й переходить в неосяжний відкритий Причорноморський степ. Неозорі рівнини настільки переважають в українському краєвиді, що один географ писав на початку нашого століття: «Дев’ять десятих українців звичайно ніколи не бачили гір і навіть не знають, які вони на вигляд». Тут на розлогих степах — знамениті, надзвичайно родючі українські чорноземи, які займають мало не дві третини території краю. Проте на півночі та північному сході чорноземів немає — тут переважають менш родючі грунти й ліси (на останні припадає лише одна сьома всієї площі). Україна багата на корисні копалини, зокрема вугілля та залізну руду, що залягають на південному сході. Природа тут узагалі благодатна. Можна навіть сказати, що за природними ресурсами це найбагатша країна Європи.

З півночі до Чорного моря течуть три великі ріки, що разом із притоками забезпечують Україну достатньою кількістю води: це могутній Дніпро довжиною 2285 км, який ділить країну навпіл, Південний Буг та