Читати книгу - "Подвійна гра в чотири руки"

високий сейф зі шпариною у формі лев’ячої пащеки.

Підробка, подумала Муся, у таких сейфах хіба що вино витримувати.

Наставила вуха, дослухаючись до тихого бурмотіння генерала, який оглядав сейф.

— Зламу не було… — бурмотів той. — Відімкнено ключем. Певно, на довірі спрацювали.

І обернувся до околоточного:

— А чи правда, що на клавішах головою лежав?

Околоточний підтягнув черево:

— Чиста правда, ваша світлість! Ось — там. Ми туди нікого не пускаємо.

Муся помітила, що вхід до сусідньої кімнати перегороджений білою стрічкою.

От молодці, подумала вона, а то, бува, затопчуть геть усе, руками замацають та ще й попелом із власних папіросок притрусять — як тоді сліди шукати?!

А доктор Шерл писав, що…

Муся не встигла подумати про те, що писав про такі випадки невідомий белетрист, як біля неї схлипнула покоївка.

Генерал нервово відгукнувся на звук:

— Виведіть зайвих!

Іполит швидесенько відтіснив покоївку до коридору.

На мить завагався лише щодо Мусі — зайва вона тут чи ні — і обпікся об її суворий погляд, вирішив — ні, не зайва, ліпше не чіпати, і повернувся до місця дислокації.

— Крім убивці чи вбивць треба шукати те, що тут зберігалося, — сказав генерал Гурчик, з досадою в черговий раз обмацуючи стінки і навіть покришку сейфа.

— Що шукати треба, ваше світлосте?

— Креслення на цигарковому папері, — тихо сказав генерал і кивнув на запечатану залу. — Що там знайшли?

— Труп…

— Невже?

— Вибачте, ваше світлосте, — виструнчився череватий околоточний і почав доповідати по-формі: — Нічого надто особливого, пане генерале. Певно, пан інженер мав рандеву. На столі увесь джентльменський набір: цукерки, шампанське, квіти. Два бокали… А ось ще — запрошення.

— Запрошення? Що за запрошення?

— Пан інженер у відпустку збирався. Запрошення на судно «Цариця Дніпра».

Околоточний простягнув генералу цупку картонку.

Перед тим як прочитати, генерал обнюхав її, мов собака, підніс до очей:

— «Цариця Дніпра», перший круїзний рейс із Києва… Відплиття… Відплиття післязавтра… Не густо. Що ще?

— За попередніми даними, смерть настала між дев’ятою та дванадцятою годинами ночі. При огляді тіла нічого надзвичайного не виявлено. Усе чисто. Попередні версії: серцевий напад, отруєння їжею або напоями. Слідів пограбування немає. Крім… як ви зараз повідомили — креслення. Але про те нам відомо не було. Якщо судити з розташування тіла…

* * *

Але продовження нудної доповіді Муся вже не чула, а, непомітно прослизнувши за білу стрічку, жадібно всотувала кожну деталь у затишному алькові, що став, за її беззаперечним судженням, місцем хоч і не кривавого, але від того не менш цікавого злочину.

Блискавично відзначила деталі: стілець, на якому знайшли небіжчика, стоїть не по центру рояля. Гра в чотири руки?

Озирнулася: другий стілець надто показово присунутий до ломберного столика, ніби каже: я тут ні до чого.

Так само із бокалами. Один стоїть на покришці роялю, навпроти стільця небіжчика, — це його недопитий останній трунок. Другий — на столику, порожній і сухий.

Ноти на роялі!

Швиденько сховала — за пазуху, потім розберемось.

Помітила: пожовклий сувій, списаний дрібними «до-ре-мі» вручну — музика для гурманів.

Що ще?

Хуткіше! Доки не урвалася нудна доповідь «по всій формі» в сусідній кімнаті…

Пробіглася по корінцях полиці з нотами, що висіла над роялем.

Підчепила нігтиком якийсь картонний краєчок, засунутий, певно, нашвидкуруч: на килим упав, ніби саме на такий дотик чекаючи, дагеротип, або, як нині кажуть, фотографія. Певно, схована нещодавно.

Ух ти! Одна з тих фривольних світлинок, котрі татусь забороняє дивитися в модних журналах: оголена спина, тінь від капелюха з широкими крисами падає на гострі лопатки, вузенькі бретельки натякають, що сукня на панянці (а, власне, чому саме панянці, якщо спина худа, майже підліткова?) все ж таки є.

Перевернула. Прочитала підпис: «Цариця Дніпра» возз’єднає нас навіки…»

Заверещати б від радості, але часу немає.

Доповідь спливає, годинник безбожно відраховує секунди.

Як там у доктора Шерла написано?

«…Мсьє Фуке дістав із саквояжа коробку з чорним порошком і м’який пензлик з білячого хвоста. Розсипав порошок по поверхні… Помахав пензликом… І перед його очима постав чіткий обрис широкої чоловічої долоні…»

Ну, пензлик, припустімо, не з білячого хвоста, але який є — такий є.

Муся швиденько дістала зі свого саквояжа коробочку з графітом, притрусила порошком край бокалу, що стояв на столику, і знову ледь не застрибала від радості: як і вчив доктор Шерл, цей геній кримінальної белетристики — дай йому бог натхнення на наступні брошурки! — на прозорому тонкому склі вималювався досить чіткий відбиток кількох пальців!

Що там далі у генія?

«…Мсьє Фуке дістав папір, що призначався для зовсім інших, побутових цілей, про мету яких автор вважає за потрібне промовчати (ох, який же він делікатний, цей доктор Шерл, просто душка!), намастив його власноруч приготовленим розчином на основі яєчних білків (нічого, обійдемося звичайним канцелярським клеєм!) і обережно промокнув проявлений відбиток…»

Стримуючи биття серця, Муся проробила те ж саме: намастила аркушик рідиною з пляшечки (відкривала зубами, адже взялася клеєм добряче!) і, немов до рани, приклала до візерунку.

От скажіть мені, любий татусю, двадцяте сторіччя на дворі, а ви все сперечаєтесь, чи має значення в антропометричному методі розслідувань таке беззаперечно цінне відкриття сера Вільяма Гершеля про незмінність папілярного малюнка на поверхні шкіри?!

Ну і сперечайтесь далі!

А нам із доктором Шерлом своє робить!

У! Язик сам висунувся убік кімнати, де все раптом стихло.

Муся, озираючись на двері, обережно вклала аркуш між сторінками брошурки «Ескорт у смерть» (її, цю улюблену останню книжку свого кумира, вона носила в саквояжі саме з метою зберігання в ній найсокровеннішого), вкинула до саквояжу інше знаряддя нещодавньої праці і завмерла біля рояля в невимушеній позі святої Агнеси якраз у ту мить, коли генерал Матвій Іванович Гурчик з’явився на порозі перед білою стрічкою і, як годиться, помітивши доньку, почав набиратися соком, як помідор у липневу спеку.

— Ти знову за своє? — насупився, підозріло зиркаючи на Мусю.

— Так цікаво ж, та-а-а-аточку-у-у-у! — безневинно проспівала Муся, округлюючи і без того великі очі.

— Цікаво тобі, душе моя, буде у тітоньки грибочки солити. А сестриця моя в цій справі велика майстриня, — посміхнувся Гурчик, відхиляючи білу стрічку. — Ну, вилазь звідси — потяг чекати не буде!

Тяжко зітхаючи, Муся вибралася зі страшного місця і покірно пішла за татусем, стискаючи в руці заповітний саквояж…

* * *

…Потяг