Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

у попередню епоху, і з цієї причини я вважаю, що вони є частиною теми, розглянутої у цій книжці.

Разом з тим це книжка про життя в ГУЛАГу, і тому оповідь іде двома шляхами. У першій і третій частинах події подаються хронологічно. Тут ідеться про розвиток таборів і системи управління ними. У центральній частині розповідається про життя у таборах, робиться це за тематичним принципом. Більша частина прикладів і цитованих документальних матеріалів у цій центральній частині належать до 1940-х років — десятиліття, коли табори досягли найвищої точки свого розвитку, — однак тут я також залучаю матеріали з попередніх і наступних періодів. Певні аспекти життя у таборах змінювалися з часом, і, на мою думку, важливо пояснити, як ці зміни відбувалися.

Сказавши, що являє собою ця книжка, також я хотіла б сказати, чим вона не є: це не історія СРСР, не історія чисток і не історія репресій взагалі. Це не історія сталінського правління або правління його Політбюро чи сталінської таємної поліції — цю складну історію я свідомо намагалася якомога більше спростити. Хоча я справді використовую документи радянських дисидентів, які часто створювалися під великим тиском і з великою мужністю, ця книжка не містить вичерпної історії руху за людські права в Радянському Союзі. Так само, повною мірою, не віддане тут належне й історіям конкретних народів і категорій в’язнів — зокрема, полякам, представникам народів Балтії, українцям, чеченцям, німцям, німецьким та японським військовополоненим, — що потерпали від радянського режиму як у таборах, так і поза ними. Уповні тут не досліджуються масові вбивства 1937–1938 років, переважна частина яких відбувалася не в таборах, як і масове вбивство польських офіцерів у Катині та інших місцях. Оскільки книжка ця розрахована на широкого читача і оскільки я звертаюся до читачів, які можуть не мати спеціальних знань з радянської історії, я про все це згадую. Однак в одній книжці належним чином усі їх розглянути неможливо.

Мабуть, найважливіше те, що у цій книжці не віддається належне історії «спецпоселенців» — мільйонів людей, яких забирали одночасно і з тих самих причин, що і в’язнів ГУЛАГу, але яких потім везли не до таборів, а на поселення у віддалені райони, де багато тисяч з них загинули від голоду, холоду і тяжкої праці. Декого висилали з політичних міркувань, зокрема, куркулів у 1930-ті роки. Декого — через їхню належність до певного народу, зокрема це стосується поляків, прибалтів, українців, німців Поволжя та чеченців. Їхня доля у Казахстані, Середній Азії та Сибіру складалася по-різному — аж надто по-різному, щоб розповісти про це у книжці про табірну систему. Я вирішила згадувати найхарактерніші випадки з цих доль, коли вони видавалися мені особливо близькими до досвіду в’язнів ГУЛАГу. Але хоча їхня історія тісно пов’язана з історією ГУЛАГу, для того, щоб належно розповісти її, потрібна була б ще одна така сама за обсягом книжка. Сподіваюся, що хтось її скоро напише.

Незважаючи на те що книжка ця присвячена радянським концентраційним таборам, їх неможливо розглядати як якесь окреме явище. ГУЛАГ зростав і розвивався у певний час і в певному місці, разом з іншими подіями — і, зокрема, у трьох контекстах. Власне кажучи, ГУЛАГ належить історії Радянського Союзу; міжнародній, так само як і російській, історії в’язниць і заслання; належить він і до особливого інтелектуального клімату континентальної Європи середини XX століття, який також породив і нацистські концентраційні табори в Німеччині.

Під «належить історії Радянського Союзу» я маю на увазі певну дуже конкретну річ: ГУЛАГ не постав з нічого, він був віддзеркаленням стандартів суспільства, яке його оточувало. Якщо табори були брудні, якщо охоронці були жорстокі, якщо бригади працювали погано, то так було частково і тому, що бруду, жорстокості й халатності вистачало і в інших сферах радянського життя. Якщо життя у таборах було жахливим, нестерпним, нелюдським, якщо багато людей гинуло — то і це не викликає подиву. В певні періоди життя в Радянському Союзі також було жахливим, нестерпним і нелюдським, а рівень смертності поза таборами був такий самий, як і в них.

Певна річ, не було простим збігом і те, що перші радянські табори виникли як безпосередній наслідок кривавої, жорстокої і безладної Російської революції. Під час революції, терору, а потім громадянської війни багатьом у Росії здавалося, що зламалася сама людська цивілізація. «Смертні вироки виносилися свавільно, — писав історик Річард Пайпс, — людей без причини розстрілювали і так само без причини звільняли»[18]. З 1917 року всю систему суспільних цінностей було поставлено з ніг на голову: статки і досвід, накопичувані протягом цілого життя, перетворилися на провину, грабунки прославлялися як «націоналізація», убивство стало прийнятною частиною боротьби за диктатуру пролетаріату. В такій атмосфері наказ Леніна про ув’язнення тисяч людей просто на підставі їхніх колишніх багатств чи аристократичних титулів не виглядає чимось дивним чи надзвичайним.

Крім того, високий рівень смертності в таборах у певні роки також почасти є віддзеркаленням подій, які відбувалися по всій країні. Рівень смертності у табо-pax зріс на початку 1930-х років, коли голодувала вся країна. Знову він зріс під час Другої світової війни: німецьке вторгнення у Радянський Союз стало не тільки причиною загибелі мільйонів людей у боях, але й призвело до епідемій дизентерії і тифу, а також знову до голоду, від якого люди так само потерпали і на волі, і в таборах. Взимку 1941–1942 років, коли чверть населення ГУЛАГу померло від голоду, померло з голоду ще близько мільйона людей у блокованому німцями Ленінграді[19]. Лідія Гінзбург писала у своєму блокадному щоденнику, що голод у той час «був невідступним і відчувався завжди (не обов’язково як бажання їсти); найболісніше, найтяжче під час їжі, коли їжа з жахливою швидкістю наближалася до кінця, не приносячи насичення»[20]. Як читач побачить далі, ці слова страхітливо схожі на ті, якими розповідають про пережите колишні в’язні.

Звісно, правда, що ленінградці помирали вдома, тоді як ГУЛАГ шматував людські життя, руйнував родини, відривав дітей від батьків і прирікав мільйони людей на життя у віддалених пустках, за тисячі кілометрів від рідних. Утім, жахіття, пережиті в’язнями таборів, обгрунтовано можна порівнювати зі страшними спогадами «вільних» радянських громадян, таких як Олена Кожина, евакуйована з Ленінграда в лютому 1942 року. Під час евакуації на її очах померли з голоду брат, сестра і бабуся. Коли підійшли німці, вони з матір’ю тікали від них пішки через степ, по дорозі натрапляючи на «сліди жахливого розгрому і хаос… Світ