Читати книгу - "Що впало, те пропало"

і, коли Тодд в’їхав на парковку, де всі найближчі до будівлі місця вже були зайняті, додав: — Хочу показати цю фотографію Лінді. Знаєш, що вона сказала? Якщо ми приїдемо сюди до шостої, будемо першими в черзі.

— А я тобі казав! Тоддстер не обдурить. — Тоддстер припаркувався. Голосно випустивши гази й захарчавши, «Субару» завмерла. — До світанку тут тисячі зо дві народу збереться. Із телебачення приїдуть. З усіх каналів. «Сіті ет сікс», «Морнінг репорт», «Метроскан». Може, у нас інтерв’ю візьмуть.

— Я погоджуся на будь-яку роботу.

Лінда не помилилася щодо одного: було вогко. У повітрі відчувався запах озера, той самий аромат, що трохи тхне каналізацією. І було холодно, настільки, що подих майже перетворювався на пару. Стовпчики з жовтими смужками «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» вигинали натовп шукачів роботи, перетворюючи на зиґзаґ, зборки якого нагадували живий акордеон. Том і Тодд зайняли місце між останніми стовпчиками. Одразу ж за ними пристало ще кілька людей, переважно чоловіки, одні в щільних флісових робочих куртках, інші — у пальто типу «містер Бізнесмен» та із зачісками типу «містер Бізнесмен», які вже потрохи втрачали свою виплекану досконалість. Том прикинув, що, як і далі так піде, до світанку черга розтягнеться до кінця парковки, і це буде щонайменше за чотири години до того, як двері відчиняться.

Його увагу привернула жінка, до грудей якої притулилося немовля. Вона стояла від них на відстані кількох зборок. «Це ж яка має бути безвихідь, — подумалося Тому, — щоб отак посеред холодної, дощової ночі вийти з дому з такою маленькою дитиною». Малюк висів у нагрудній сумці. Жінка розмовляла з якимось огрядним чоловіком із перекинутим через плече спальним мішком, і дитина переводила погляд з одного обличчя на інше, немов наймолодший у світі любитель тенісу. Кумедно.

— Не хочеш зігрітися, Томмі? — Тодд дістав зі свого рюкзака пляшку «Беллз» і простягнув Тому.

Том уже майже сказав «ні», згадавши останні почуті від Лінди слова: «І не дай Боже я відчую, що від тебе спиртним тхне, коли ти повернешся», але потім узяв пляшку. На вулиці було холодно, і від одного ковтка біди не буде. Він відчув, як віскі тече вниз, обпікаючи горло та шлунок. «Прополощи рот, перед тим як підійти до стенду, — нагадав він собі. — Хлопців, від яких тхне віскі, на роботу не беруть».

Коли Тодд знову запропонував зробити по ковтку — було це близько другої, — Том відмовився. Але коли о третій надійшла нова пропозиція, Том узяв пляшку. Оцінивши рівень рідини, він зрозумів, що Тоддстер рятувався від холоду дуже активно.

«Якого біса», — подумав Том і зробив трохи більше ніж ковток; цього разу наповнив увесь рот.

— Ось це діло! — вимовив Тодд ледь чутно, розтягуючи звуки. — Давай, покажи свою темну натуру.

Потік шукачів роботи тривав, їхні машини обережно просувалися крізь густий туман із боку Марлборо-стрит. Черга вже вийшла далеко за стовпчики й більше не вигиналася зиґзаґом. Тому здавалося, що він розуміє, які економічні труднощі спіткали країну — хіба він сам не втратив роботу, до того ж дуже хорошу роботу? — Але в міру того як прибували машини й черга розтягувалася (її кінця вже було не розглянути), реальний стан речей почав розкриватися перед ним у новому, жахливому світлі. Можливо, «труднощі» було не зовсім доречним словом. От «лихо» — те, що треба.

Праворуч від нього, у лабіринті стовпчиків і стрічок, які вказували дорогу до дверей зали, заплакала дитина. Озирнувшись, Том побачив, як чоловік зі спальним мішком підтримує краєчок нагрудної сумки, щоб жінці («Господи, — подумав Том, — вона сама що той підліток») було зручніше витягувати звідти дитину.

— Що це за чортівня? — запитав Тодд уже зовсім неслухняним язиком.

— Дитина, — відповів Том. — Жінка з дитиною. Дівчинка з дитиною.

Тодд придивився й вигукнув:

— Матері твоїй ковінька! Ось це справжня безвтвід… безтвід… безвідповідальність.

— Ти що, упився вже? — Лінді Тодд не подобався, вона не бачила в ньому жодної позитивної риси, і цієї миті Том ладен був із нею погодитися.

— Трохи. Коли двері відчиняться, я буду в нормі. У мене є ментолові цукерки.

Тому захотілося запитати в Тоддстера, чи немає в нього із собою візину — очі в нього зовсім почервоніли, — але він вирішив, що зараз не хоче з ним розмовляти. Він знову подивився туди, де стояла жінка з дитиною, яка заходилася від плачу. Спочатку йому здалося, що вона пішла. Потім він подивився вниз і побачив, що вона заповзає в спальний мішок здорованя, тримаючи дитину на грудях. Чоловік тримав мішок відкритим, щоб їй було зручніше. Немовля продовжувало скимліти.

— Ти що там, не можеш заткнути дитину? — ревнув чоловічий голос збоку.

— Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби, — додав жіночий голос.

Том подумав про Тіну в такому віці, уявив її тут, цього холодного досвітнього ранку, і придушив у собі бажання крикнути чоловікові й жінці, щоб вони заткнулися… Або, ще краще, натовкти комусь пику. Зрештою, вони ж усі разом тут стоять, хіба не так? Уся ця юрба бідолах і невдах.

Плач зробився тихіше, затих.

— Напевно, годує його, — сказав Тодд і стиснув собі груди, показуючи.

— Так.

— Томмі?

— Чого тобі?

— Ти ж знаєш, що Еллен втратила роботу?

— Дідько, ні, нічого про це не знав. — Він зробив вигляд, що не помічає страху, написаного на обличчі Тодда. І вологого блиску в його очах. Можливо, це через випивку або холод. А можливо, і ні.

— Їй сказали, що покличуть назад, коли все владнається, але вони й мені те саме говорили, а я вже півроку шукаю роботу. Я перевів у готівку страховку. Ці гроші вже закінчилися. Знаєш, скільки в мене в банку залишилося? П’ятсот доларів. Знаєш, на скільки вистачить п’ять сотень, якщо буханець хліба в «Крогер»[2] коштує бакс?

— Ненадовго.

— У яблучко, трясця тобі. Я мушу щось отримати тут. Повинен!

— Отримаєш. Ми обидва отримаємо.

Тодд смикнув підборіддям у бік здорованя, який наразі стояв над мішком, немов охороняючи його, аби ніхто випадково не наступив на жінку й дитину, що тулилися всередині.

— Думаєш, це чоловік і дружина?

Про це Том не думав. Тепер замислився.

— Можливо.

— Отже, обидва без роботи. Якби це було не так, хтось один залишився б із дитиною вдома.

— Можливо, — заперечив Том, — вони думають, що з дитиною на руках у них більше шансів.

У Тома одразу сяйнула думка.

— А, тиснутимуть на жалість! Непогана ідея! — Простягнув пляшку. — Хочеш?

Він зробив невеликий ковток, подумавши: «Якщо не вип’ю я, вип’є Тодд».

Дрімоту, яку нагнало на Тома віскі, розігнав гучний крик:

— Відкрито життя