Читати книгу - "День опричника"

діти дворянина! Розсипались по килиму горохом — і давай рюмсати. Троє, четверо… шестеро. Усі біляві, погодки, одне одного менше.

— Он воно що! — регоче Батя невидимий. — Ич, що вигадав, злочинець!

— Зовсім з глузду з’їхав від страху! — шкіриться Сиволай на дітей.

Недобре він шкіриться. Ну, ми дітлахів не чіпаємо… Ні, коли наказ придушити потрух — тоді ясна річ. А так — нам зайвої крівці не треба.

Ловлять наші діток верескливих, як куріпок, виносять під пахвами. Там, зовні, уже з притулку сирітського приїхав кульгавий цілувальник Овер’ян Трохимович на своєму автобусі жовтому.

Прилаштує він малечу, не дасть пропасти, виростить чесними громадянами великої країни.

На крики дитячі, як на блешню, дружини дворян і ловляться: не витримала дружина Куніцина, заголосила у схованці своїй.

Серце бабське — не камінь. Ідемо на крик — на кухню доріжка веде. Заходимо повільно. Роззираємось. Гарна кухня в Івана Івановича. Простора й розумно обладнана. Тут тобі і столи обробні, і плити, і полички сталеві та скляні з посудом і приправами, і печі хитромудрі з променями гарячими та холодними, і хай-тек заморський, і витяжки вигадливі, і холодильники прозорі та з підсвіткою, і ножі на будь-який лад, а посередині — піч руська, широка, біла. Молодець Іван Іванович, яка ж бо трапеза православна без щів та каші з пічки руської? Хіба ж у духовці заморській пироги спечуться так, як у печі нашій? Хіба ж молоко так упріє?

А хліб-батечко? Руський хліб у руській печі пекти треба — це вам останній жебрак скаже.

Зів пічний заслінкою мідною прикритий. Стукає Поярок у заслінку пальцем зігнутим:

— Сірий вовк прийшов, пиріжків приніс. Стук-стук, хто в пічці ховається?

А з-за заслінки — виття бабське та лайка чоловіча. Сердиться Іван Іванович на жінку, що виказала криком. Ясна річ, а як же?

Чутливі жінки серцем, за те їх і любимо.

Знімає Поярок заслінку, беруть наші рогачі пічні, коцюбу, та ними з пічки на світ Божий і витягують дворянина з дружиною. Обоє в сажу вимазані, опираються. Дворянину відразу ж руки в’яжемо, в рота — кляп. І під лікті — на подвір’я. А дружину… з дружиною по-веселому обійтись доведеться. Заведено так. Прив’язують її мотузками до стола обробного, м’ясного.

Гарна дружина в Івана Івановича: струнка тілом, лицем вродлива, цицьката, сраката, поривчаста. Але спершу — дворянин. Всі виходимо з будинку на подвір’я. Там уже чекають-стоять Зябель і Кріпло з мітлами, а Нагул з мотузком намиленим. Тягнуть опричники дворянина за ноги від ґанку до воріт в останню путь.

Зябель із Кріплом за ним мітлами слід замітають, щоб слідів супротивника Ділу Государевому в Росії не зосталося. На ворота вже Нагул заліз, спритно мотузку прилаштовує, не вперше ворогів Росії вішати. Стаємо всі під ворітьми, піднімаємо дворянина на руках своїх:

— Слово й Діло!

Мить — і загойдався Іван Іванович у зашморгу, засмикався, захрипів, засопів, запердів прощальним пердіжем. Знімаємо шапки, хрестимось. Одягаємо. Чекаємо, доки дворянин дух випустить.

Третину діла зроблено. Тепер — дружина. Повертаємось до будинку.

— Не до смерті! — як завжди, попереджає голос Баті.

— Ясне діло, Батю!

І діло це — пристрасне, нам дуже потрібне. Від нього сили для боротьби з ворогами держави Російської додаються. І в ділі цьому соковитому своя розважливість потрібна. По старшинству слід починати й кінчати. А отже — я перший. Б’ється вдовиця вже покійного Івана Івановича на столі, кричить та стогне. Зриваю з неї сукню, зриваю білизну мереживну, вигадливу. Заламують Поярок із Сиволаєм їй ноги білі, гладенькі, пещені, тримають.

Люблю я ноги бабські, особливо стегна та пальці. У дружини Івана Івановича стегна бліді, з холодком, а пальчики на ногах ніжні, гарненькі, з нігтиками пещеними, рожевим лаком покритими.

Смикаються безсилі ноги її в сильних руках опричних, а пальчики від напруги й страху тремтять дрібно-дрібно, наїжачуються. Знають Поярок із Сиволаєм слабкості мої — от і затремтіла ступня жіноча ніжна біля мого рота, і беру я губами тремтячі пальчики, а сам запускаю в лоно її лисого тхора свого.

Солодко!

Як живе рожеве поросятко на рожні розпеченому, здригається та повискує вдовиця. Впиваюсь я зубами в ступню її. Верещить вона й б’ється на столі. А я статечно й неухильно соковите діло вершу.

— Гойда! Гойда! — бурмочуть опричники, відвертаючись.

Важливе діло.

Потрібне діло.

Хороше діло.

Без цього діла наїзд все одно, що кінь без наїзника… без вузди… кінь білий, кінь… красивий… розумний… зачарований… кінь… ніжний кінь-вогонь… солодкий… цукровий коник без наїзника… І без вузди… біс вузди… з бісом білим… з бісом солодким… з бісом цукрової вузди… з бісом цукрової вузди… з бісом цукрової вузди… з бісом цукрової вузди… чи далеко ж до пи-и-и-и-и-и-иииииизди-и-и-и-и-и-и-и-и-и!

Солодко залишати сім’я своє в лоні дружини ворога держави.

Солодше, ніж рубати голови самим ворогам.

Випадають ніжні пальчики вдовиці з мого рота.

Кольорові райдуги пливуть перед очима.

Поступаюся місцем Пососі. Прутень його із вшитими річковими перлинами на палицю Іллі Муромця схожий.

Оха-ха… добре натоплено в дворянина. Виходжу з будинку на ґанок, сідаю на лавку. Дітлахів уже повезли. Від скотаря побитого-підрізаного на снігу лиш криваві бризки зосталися.

Стрільці топчуться довкола воріт із повішеним, розглядають.

Дістаю пачку «Батьківщини», закурюю. Борюсь я з цією звичкою шкідливою, басурманською. Хоч і скоротив число сигарет до семи на добу, а кинути остаточно — сил нема. Отець Паїсій відмолював, велів покаянний канон читати. Не допомогло… Стелиться димок по вітерцю морозяному. Сонце як сяяло, так і сяє, зі снігом переморгується. Люблю зиму. Мороз голову прочищає, кров бадьорить. Узимку в Росії справи державні швидше робляться.

Виходить Посоха на ґанок: губи розкотив, ледь слина не крапає, очі посоловілі, прутень свій багряний, натруджений ніяк у ширінку запхати не може. Стоїть розчепірою, заправляється.

З-під каптана книжка випадає. Піднімаю. Відкриваю — «Заповітні казки». Читаю зачин вступний:

У ті стародавні часи

на Русі Святій ножів не було,

тому мужики яловичину хуями рубали.

А книжечка — зачитана до дір, засмальцьована, ледь сало зі сторінок не скрапує.

— Що ж ти читаєш, бешкетнику? — шльопаю Посоху книгою по лобі. — Батя побачить — з опричнини витурить тебе!

— Пробач, Ком’яго, лихий попутав, — бурмоче Посоха.

— По ножу ходиш, довбуре! Це ж паскудство крамольне. За такі книжки Друкарський Приказ чистили. Ти там її підчепив?

— Мене на ту пору в опричнині ще не було. У воєводи того самого в будинку й притирив. Нечистий з путі збив.

— Зрозумій, дурню, ми ж охоронна зграя. Повинні розум тримати в холоді, а серце