Читати книгу - "Комедії"

ж виховав — корися злому норову». Всі ці й подібні їм епіграматичні стріли в свій час влучно попадали в ціль. Але щоб оцінити цю влучність, треба уявити собі мішень.

Звичайно, для повного розуміння Арістофана треба знати історію його часу, історію Афінської республіки часів злощасної Пелопоннеської війни.

Уявіть собі Аттіку, спустошену ворожими набігами, і Афіни, перенаселені біженцями із сільських місцевостей і приміських околиць. Ці біженці скупчились за мурами і укріпленнями столиці. Їм несила забути, що знищені їх виноградники, вирубані фігові й оливкові дерева, сплюндровані поля. Багатьом з них доводиться жити в місті під голим небом, харчуватись урядовими подачками, переживати жах епідемій і терпляче чекати кінця війни, яку афінські верховоди, подібно до європейських генералів 1914–1918 років, теж, мабуть, обіцяли закінчити «за три місяці». Крім усього іншого, людину мучить вимушене неробство. Добре ще, наприклад, Стрегісіаду («Хмари»), який давно покинув село й думає лише, як виплутатися з боргів, в які вліз через сина, любителя кінного спорту. Та ось проста людина — Дікеополь («Ахарпяни») марно намагається на народних зборах почути хоч одне розумне слово про припинення війни. Замість цього він слухає фальшиві звіти послів, яких було послано в Персію та у Фракію, щоб укласти союз для продовження війни, бачить лише якихось шахраїв, які нібито є представниками присланого на допомогу фракійського війська або якогось юродивого з аристократів, якого послали для переговорів зі Спартою, та не видали командировочних. Збори шаленіють від одного слова «мир», і, махнувши на збори рукою, Дікеополь повертається в рідне село, щоб укласти там фантастичний «сепаратний» мир для себе і своєї сім’ї.

Конфлікти розв’язуються жартом, — вторгненням казкової фантастики. Але під цими жартами ми, зіставляючи їх з історичною дійсністю, відкриваємо глибоко серйозні і, зрештою, скорботні роздуми драматурга про кризу, яку переживає його вітчизна. Були спроби виставляти Арістофана ідеологом землевласницького класу, ворогом демократії, реакціонером. Але Арістофан ніколи не виступає проти основ демократичного ладу, хоч і таврує вождів сучасної йому «демократії».

Навпаки, він високо цінить і звеличує ту демократію, яка колись переможно відбила навалу персів, відбудувала наново Афіни, заклала основу їх політичної й культурної могутності,' об’єднала всі прогресивні сили тодішнього еллінського світу. — Вона вміла виховувати молодь за правилами суворої моралі і чесності. Головний «агон» в комедії «Хмари» — це суперечка «Правого» й «Неправого» («Правди і Кривди»). Правий, звертаючись до юнака, кличе його на той шлях, на якому виростало колись плем’я героїв. Якщо ти підеш за мною, каже Правий, то —

І, здоровий, квітучий, міцний, ти свій час у гімнасіях будеш проводить,

А не в дотепах пишних, як люблять тепер, на міському вправлятись майдані,

Чи у позвах крутійських, нікчемних, дрібних по судах цілоденно тягатись.

Ти в гаях Академії, в тиші олив плодовитих гулятимеш скромно

Із розумним ровесником, в світлих вінках з очеретяних білих листочків.

Аромати дзвіночків вчуватимеш там і тополі сріблястої шелест,

На дозвіллі радіючи в час весняний, коли ясен з платаном шепоче.

Як моїх ти послухаєш добрих порад І всією душею пристанеш на них, будеш завжди міцний,

Будуть груди могутні, обличчя ясне,

Плечі сильні, кремезні…[11]

Перед нами ніби античний барельєф, освітлений сонцем серед зелених весняних гілок. Але це мрія, якій уже не відповідає дійсність часів Арістофана. В педагогіці, як і в філософії його часів, головне місце посіли тепер софісти (вчителі мудрості, які проповідували відносність всякої моралі, як і всякого пізнання. Парадоксальні твердження блискучих, широкоосвічених ораторів приголомшували й захоплювали слухачів, яким переконливо доводили, що «чорне» є насправді «біле» й навпаки. У нас збереглося в мові слово «софізм» для означення невірних тверджень, зовні побудованих ніби цілком логічно. Звичайно, було б помилково виходити з цього слова при оцінці софістів V століття до н. е. Але те, що вони розхитували традиційне світосприймання, сіяли скептицизм до старих вірувань, прокладаючи шлях новій раціоналістичній філософії, — безперечно.

В галузі поетичного мистецтва старі «марафонські» часи висунули таку титанічну постать як автор «Прометея закутого», «Орестеї», «Персів» і трагедії «Семеро проти Фів» — Есхіла. В комедії «Жаби» — чудовому зразку античної літературної критики, втіленому в драматичній формі, — монументальному мистецтву Есхіла протиставлена творчість Евріпіда, з якого Арістофан постійно глузував і в інших своїх комедіях.

Мистецтво, на погляд Арістофана, повинно служити вихованню мас у дусі любові до вітчизни, моральної стійкості й готовності до героїчних подвигів. Цій меті, на думку комедіографа, ніяк не можуть служити твори Евріпіда, сповнені «крутійства, софізмів, хитромудрощів», які знижували високий стиль стародавньої трагедії, розм’якшуючи душу глядача жалісливими сценами, заплутуючи його думку в діалектичних протиріччях.

Арістофан, звичайно, несправедливий до Евріпіда. Але від сатирика тяжко вимагати неупередженості і спокійної об’єктивності. Та зрештою він нападає не стільки на Евріпіда, скільки на новий напрямок мистецтва, що так само відображає розклад старого суспільного ладу, як і філософія софістів, як несправедлива війна, розпочата афінськими демагогами.

Арістофана часто вважають ідеологом селянства, інтереси якого в першу чергу були принесені в жертву цій війні. В більшості комедій Арістофана центральною особою є якраз селянин — то один з «Біженців» (Дікеополь), то вже осілий в місті, що зберіг у собі всі риси патріархального селянина (Стрепсіад). У комедії «Мир» селянин Трігей, відгодувавши жука-гнойовика, піднімається на ньому в небо, до богів, щоб вимагати від них втручання на користь миру. Але Гермес повідомляє, що боги розгнівались і пішли з Олімпу. Залишився тільки один Полемос — бог війни. А богиня миру замкнена у в’язниці. Трігей скликає землеробів та ремісників, звільняє богиню миру, спускає її на землю. Починається радісне трудове життя в тиші і спокої, яких не можуть зруйнувати фабриканти зброї, тому що виготовлені ними військові труби й шоломи вже нікому не потрібні.

Арістофан одверто співчуває і Дікеополеві, і Трігею, він яскравими фарбами змальовує мирне життя землеробів. У комедії «Плутос» («Багатство») саме селянин Хреміл відводить бога Плутоса в храм Асклепія, бога лікування, щоб той вилікував Плутоса від сліпоти, — після чого болюче питання про справедливий розподіл благ, одвічний антагонізм між бідністю і багатством відпадає. Уособлена Бідність марно пробує переконати Хреміла в необхідності свого існування. Адже тільки вона спонукає людей до праці; без неї не було б ні знань, ні мистецтва. Але Хреміл говорить їй про бідняків, одягнених у лахміття, тремтячих від холоду, про бідняків, що сплять на лантуху соломи, в якій повно блощиць, їдять замість хліба