Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

class="p1">— Звідки воно?

— Та це ж ясно, як Божий день! — одказав молодик. — Брудний берет, вульгарний носовик, на підлозі — сліди грубих черевиків…

— Зрозуміло, — вигукнув я. — Ніхто не лишає за собою стільки слідів, якщо вони ведуть до істини…

— А з вас іще будуть люди, любий Сенклере! — завершив розмову Рультабій.

РОЗДІЛ III,

«Чоловік, мов тінь, пройшов крізь грати»

За півгодини ми з Рультабієм уже стояли на платформі Орлеанського вокзалу, чекаючи відходу поїзда, який мав одвезти нас до Епіне-сюр-Орж. Ми побачили там прокуратуру Корбея в особі слідчого пана де Марке та його секретаря. Вони провели ніч у Парижі, щоб бути присутніми в театрі на генеральній репетиції ревю, автором якого був сам пан де Марке, замаскувавшись скромним псевдонімом Кастігат Рідендо[2]. Пан де Марке зовні скидавсь на поважного старця. Він відзначався чемністю та галантністю, єдина його пристрасть у житті була драматургія. У суді його цікавили лише справи, які обіцяли сюжет бодай на один акт п’єси. Незважаючи на свої солідні зв’язки, що давали йому можливість претендувати на найвищі юридичні посади, він, щиро кажучи, ніколи по-справжньому не працював, головним клопотом пана де Марке був театр, його надив романтичний «Пор-Сен— Мартен» і задумливий «Одеон». Такий ідеал призвів до того, що він до похилого віку не просунувся далі слідчого, та ще в Корбеї, підписувавсь ім’ям Кастігат Рідендо під непристойно маленькою п’єскою для «Ла-Скали».

Справа Жовтої кімнати, що містила в собі незбагненні загадки, не могла привабити людину такої… літературної вдачі. Справа, звичайно зацікавила його, і пан де Марке ладен був накинутися на неї не стільки як слідчий, що жадає істини, скільки як ангор гостросюжетних п’єс, усі розумові здібності якого націлені на пошук таємничої інтриги і який більш за все боїться останнього акту, де все з’ясовується.

Тож коли ми його зустріли на вокзалі, я почув, як пан де Марке, зітхнувши, звернувся до свого секретаря:

— Сподіваймося, любий пане Мален, що підрядчик своїм кайлом не зруйнує таку прекрасну таємницю!

— Не бійтеся, — відповів Мален, — можливо, кайлом він розтрощить флігель на друзки, але наша справа йому не до снаги. Я простукав усі стіни, оглянув підлогу й стелю, а це я вмію робити. Мене не обдуриш. Можете не нервуватись — ми нічого не дізнаємося.

Заспокоївши у такий спосіб свого патрона, Мален кивнув йому головою на нас із Рультабієм. Той спохмурнів і, вгледівши, що мій друг, знявши капелюха, вже наближається до нього, — поспішив до вагона, встигнувши півголосом кинути секретареві:

— Ніяких журналістів, у жодному разі!

— Зрозумів! — одказав пан Мален і перепинив Рультабія, який зробив спробу вскочити до купе слідчого. — Вибачайте, купе зарезервовано!

— Я журналіст, співробітник газети «Епок», — промовив мій юний друг дуже привітно і ввічливо. — Мені треба сказати кілька слів панові де Марке.

— Пан де Марке дуже зайнятий розслідуванням однієї справи.

— О, його розслідування мене анітрохи не цікавить, запевняю вас. Я не той репортер, що рахує, скільки собак задавили на вулицях, — заявив Рультабій, закопиливши губи і виказуючи тим безмежну зневагу до такої літератури, як «хроніка дня». — Я — театральний оглядач і маю сьогодні зробити звіт про ревю в «Ла-Скалі»…

— Заходьте, пане, прошу… — запросив секретар, відступивши.

Рультабій ускочив до купе. Я подався за ним і сів поруч. Увійшов секретар й зачинив двері.

Слідчий де Марке з подивом глянув на свого секретаря.

— Ой, пане, — розпочав Рультабій, — не дорікайте цьому добродієві за те, що я знехтував правилами пристойності. Але я прагну мати честь поговорити не з паном де Марке, а з Кастігатом Рідендо! Дозвольте мені як театральному оглядачеві «Епок» висловити вам своє захоплення!..

Тут Рультабій спершу назвав мене, потому відрекомендувався сам.

Нервово смикаючи свою гостру борідку, пан де Марке намагався пояснити, що він дуже скромний автор і взагалі проти того, щоб його псевдонім викрили публічно, сподівається, що захоплення його драматургічним витвором не переступить межі, що театральний оглядач не сповіщатиме широкому загалу про те, що Кастігат Рідендо є не хто інший, як слідчий з Корбея.

— Репутація митця, — додав він, повагавшись, — може зашкодити репутації слідчого… Надто в провінції, де трохи відсталі…

— О, можете покластися на мене! — гаряче запевнив Рультабій, звівши догори руки, немов закликав Бога у свідки.

Поїзд рушив…

— Від’їжджаємо! — гукнув слідчий, здивувавшись, що ми їдемо разом з ним.

— Так, пане, істина рушає до замку Гландьє, — люб’язно всміхаючись, мовив репортер. — Чудова справа, пане де Марке, чудова справа!

— Темна справа! Неймовірна, немислима, незбагненна справа… Нічого я так не боюся, пане Рультабій, як того, що журналісти, прагнучи її пояснити, почнуть утручатися…

Мій друг оцінив цей прямий випад.

— Так, — просто погодився він, — цього слід побоюватись… Вони всюди встромляють свого носа… Що ж до мене, пане слідчий, то я заговорив до вас лише тому, що випадок поставив мене на вашому шляху, привів просто до вашого купе…

— То куди ж ви ідете? — запитав пан де Марке.

— До замку Гландьє, — не змигнувши оком, відповів Рультабій.

Де Марке аж підскочив.

— Ви туди не потрапите!

— Ви цьому перешкодите? — ринувся в бій мій друг.

— У жодному разі! Я надто люблю пресу та журналістів, щоб завдавати їм будь-які прикрощі. Але професор Станжерсон перед усіма замкнув двері. Їх тепер стережуть. Учора жоден журналіст не зміг промкнутися за браму замку Гландьє.

— Тим краще, — відказав Рультабій, — зате я зможу.

Де Марке закопилив губу і, здавалося, збиравсь надалі справляти затяту мовчанку. Одначе він трохи відтанув після того, як Рультабій повідомив йому, що ми їдемо до замку, аби потиснути руку «давньому щирому другові» — так він одрекомендував Робера Дарзака, якого бачив, мабуть, щонайбільше раз у житті.

— Сердега Робер! — співав своєї юний журналіст. — Сердега Робер! Він може не пережити цього… Він так кохав панну Станжерсон!..

— Справді, пан Дарзак так побивається, що шкода дивитись, — знехотя зронив слідчий.

— Проте не треба втрачати надії, що панна Станжерсон виживе…

— Дай Боже… Її батько сказав мені вчора: якщо вона помре, то він піде за нею в могилу. Яка незмірна втрата для науки!

— Рана на скроні серйозна?

— Авжеж! На щастя, не смертельна. Панну вдарили з величезною силою!

— Отже, панну Станжерсон поранили не з пістолета! — вигукнув Рультабій і спрямував на мене переможний погляд.

Пан де Марке здавався дуже збентеженим. Він обернувся до свого секретаря, демонструючи, що нас більш і знати не знає.

Але Рультабія не так просто було здихатись. Він нахилився до слідчого і розгорнув перед ним газету «Матен», яку видобув з кишені.

— Є одна річ, пане слідчий, про