Читати книгу - "Борва мечів"

вітер, заходився тоненько пищати у щілинах між каменями зовнішнього муру.

— Ненавиджу, коли отак пищить, — мовив коротун Велетень. — Наче десь там у кущах немовля скиглить, молока просить.

Скінчивши обхід табору і повернувшись до собак, Чет знайшов Верхоляка, що саме чекав на нього.

— Старшина знову в наметі Старого Ведмедя. Балакають про щось, сперечаються.

— Та їм аби теревенити, — мовив Чет. — Там саме панство, хіба що Білан із простих. От і втішаються красними слівцями замість вина.

Верхоляк підібрався ближче.

— Наш пустоголовий усе торочить про птаха, — попередив він, озираючись, щоб ніхто не підслухав. — Тепер він питає, чи ми відклали для клятої тварюки досить насіння.

— Це ж крук, — відповів Чет. — Він жере трупи.

Верхоляк вишкірився.

— Мо’, і його зжере?

«Або тебе.» Четові гадалося, що здоровань для успіху змови потрібніший, ніж Верхоляк.

— Годі вже кривитися на Малюка. Ти роби свою справу, а він зробить свою.

Коли Чет нарешті здихався Сестринця і сів нагострити меча, крізь ліс уже підповзали сутінки. У рукавицях гострити було важко, але дідька лихого він їх зніме — дурень, що торкнеться заліза у такий мороз голіруч, лишить на ньому шматок шкіри.

Собаки заскиглили, коли сонце почало сідати. Чет дав їм води та обклав лайкою.

— Потерпіть! Ще пів-ночі, й жертимете, скільки влізе.

Його ніс вловив пахощі вечері. Чет пішов на вогонь і отримав від Гейка-куховара окраєць сухого хліба та миску горохової юшки зі шкварками. Коло вогнища саме просторікував Дивен.

— Щось у лісі дуже тихо, — казав старий лісник. — Біля річки немає жаб, у темряві — жодної сови. Ніколи не бачив мертвішого лісу.

— А в тебе зуби, мабуть, із живого зроблені, бо ніяк рота не стулиш, — пожартував Гейк.

Дивен у відповідь клацнув своїми дерев’яними зубами.

— Вовків теж нема. Щойно були, і вже нема. Куди це вони поділися, питається?

— Туди, де тепліше, — відповів Чет.

Поміж десяти з гаком братчиків, що сиділи коло вогню, четверо були з його таємного загону. Кожного з них він, поки їв, добре роздивився, суворо примружившись — хотів знати, чи не зламався котрийсь із них. Підсайдачник сидів спокійно і мовчки гострив ножа, як зазвичай робив щовечора. Тим часом Миленький Донел Схил так і сипав жартами. Він мав білі зуби, повні червоні вуста, біляві кучері, що спадали на плечі химерними хвилями, і вихвалявся, що є байстрюком когось із Ланістерів. Може, навіть не брехав. Четові були не до смаку ані гарненькі хлопчики, ані підло уроджені байстрюки, та Миленький Донел, схоже, був парубок хвацький і вмів дати собі ради.

А от щодо лісника, якого брати прозивали Дубогризом, Чет плекав сумніви. Дубів той ніяких не гриз, а прізвисько отримав тому, що хропів, наче пилка дерево пиляла. Але зараз він так збліднув з лиця, наче вже своє відхропів. Ще гірший був Маслин: Чет бачив, як його обличчям стікає піт, хоча навколо вив холодний вітер. Намистини поту блищали при світлі вогнища, наче маленькі вогкі перлини. Він навіть не їв, а тільки витріщався у миску, ніби самі лише пахощі юшки викликали в нього нудоту. «Оцього треба пильнувати» — подумав Чет.

— Збираймося! — зненацька загукав десяток голосів, і скоро наказ рознісся усім табором круг вершини пагорба. — Вояки Нічної Варти! Усім зібратися коло середнього вогнища!

Чет насупився, доїв юшку і пішов за всіма іншими.

Коло вогнища стояв Старий Ведмідь, а за ним рядком — Рідколіс, Кляск, Вивір та Білан. Мормонт мав на собі товсту опанчу з чорного хутра; на плечі його сидів крук і чистив чорне пір’я. Недобрий знак. Чет втиснувся між Бурим Бернаром та якимось братчиком із Тіньової Вежі. Коли зібралися усі, за винятком вартових у лісі та на мурі, Мормонт відкашлявся і сплюнув. Слина замерзла, ще не досягнувши землі.

— Братчики, — мовив він, — вояки Нічної Варти!

— Вояки! — заверещав крук. — Вояки!

— Дичаки рушили у похід. Вони прямують уздовж Молочної з гір, звідки вона витікає. Торен вважає, що їхній передовий загін досягне нас за десять днів. Саме у передовому загоні, під проводом Харми Песиголовки, ідуть їхні найдосвідченіші наскочники. Решта гартованого вояцтва, певніше за все, утворить сторожовий загін позаду або їхатиме біч-обіч із самим Мансом Розбишакою. Хтось, певно, розтягнеться уздовж їхньої похідної валки, а вона довжелезна. В них є бики, мули, коні… утім, коней небагато. Більшість дичаків ідуть пішки, вони погано озброєні й не навчені вояцької справи. Зброя їхня — майже уся з каменю та кістки, а заліза зовсім мало. Важким тягарем на них лягли жінки, діти, вівці, кози і всяке хатнє майно, яке вони забрали з собою. Коротше кажучи, вони численні, але вразливі… й до того ж не знають, що ми тут. Принаймні, ми молимося, щоб не знали.

«Вони знають» — подумав Чет. — «А ти здурів, старий мішок гною. Певно ж, вони знають. Ясно, як сонячний ранок. Адже Кворин Піврукий не повернувся, так? Ярман Парогач теж. Якщо когось із них упіймали, то будь певен — дичаки вже примусили бранців проспівати їм усе.»

Рідколіс ступив наперед і мовив:

— Манс Розбишака хоче подолати Стіну і принести в Семицарство криваву війну. Але нести війну вміє не лише він. Назавтра вона сама до нього прийде.

— Ми виступимо на світанку всією нашою потугою, — продовжив Старий Ведмідь. Рядами братчиків покотилося бурмотіння. — Ми вирушимо на північ і обійдемо їх колом із заходу. Коли ми повернемо, передовий загін Харми вже промине Кулак. У передгір’ях Мерзляків є досить вузьких звивистих ущелин, створених для засідок. Дичацька валка тягнеться на багато верст. Ми запопадемо їх одразу в кількох місцях і змусимо думати, що нас три тисячі, а не три сотні.

— Ми завдамо тяжкого удару і зникнемо, перш ніж їхні вершники встигнуть стати до бою, — казав далі Торен Рідколіс. — Якщо вони поженуться слідом, ми їм влаштуємо гарненькі перегони, а тоді розвернемося і нападемо далі в іншому місці валки. Ми попалимо їм вози, розженемо на всі боки худобу, виріжемо стільки людей, скільки зможемо. Якщо пощастить, то дістанемо й самого Манса Розбишаку. Якщо вони зламаються і втечуть до своїх халуп, то буде нам перемога. Якщо ж ні, ми допікатимемо їм аж до Стіни і подбаємо, щоб вони лишили за собою рясний слід із трупів.

— Але ж