Читати книгу - "Армагед-дом"

class="p1">— Ану сюди, бігом!

Її взяли за лікоть і потягли — не дуже швидко, але вона все одно раз у раз спотикалася. Від страху заклало вуха.

Бетонними сходами її витягли на набережну; від торгових яток лишилися металеві кістяки, під ногами валялося шмаття газет, і нікого не було, ні торговців, ні тих, хто вийшов прогулятися, лише військові машини в ґратчастих залізних окулярах. І люди, цивільники, й у кожного другого — рація. Колінчасті антени здригалися, ніби чорні тарганячі вуса.

І ще тут був Ігор Рисюк. Стояв, прихилившись до машини, дивився вбік, ніби непричетний ні до чого в світі.

— Егей, хлопче, це те саме дівчисько?

Рисюк кинув на Ліду погляд і одразу відвернувся:

— Так.

— Та, що уроки прогулює?

— У неї особиста драма, — сказав Рисюк, майже не розтуляючи губи. — Нещасливе кохання.

Хтось реготнув.

— Гаразд, хлопче, ти б уже не брехав… Куди вас обох, у приймальник-розподільник?

— Ми нічого не зробили, — тонко сказала Лідка.

— А нема чого ходити в недозволених місцях… Адреса?

— Що? — тупо перепитала Лідка.

— Де живете? Далеко?

— На Наріжній…

Ігор промовчав. Сам він жив значно далі, на Зеленій Гірці.

— Добре… До Наріжної підкинемо, але щоб із дому — ні ногою! Второпали?

Слідом за солдатом, від якого пахло неприємно й гостро, вони залізли в тісний салон. Машина шарпнулася — Ігор і Лідка мимоволі схопились одне за одного.

— Ти чого не прийшла в ліцей? — пошепки роздратовано спитав Рисюк. — Зарудний же ходить…

— Відчепись.

— Чого ти така нечема?

— Чого ти такий кретин?

Десь завивала сирена. Її виття спершу наростало, потім ударило хвилею й відразу зійшло, віддаляючись. Машина з сиреною пронеслася в протилежному напрямку — до моря.

— А що було в ліцеї?

Рисюк стенув плечима:

— Тривога. Усіх відпустили додому.

— А ти звідки знав, де мене шукати?!

— З чого ти взяла, що я тебе шукав?

Лідка прикусила язика.

— Гей, діти, — сказали з кабіни. — Який номер на Наріжній?

— Наріжна, двадцять сім, — пробурмотіла Лідка. — Поруч з універмагом.

Машина виїхала на трасу й пішла швидше.

— Слухай, Рисюк…

Питання застрягло в неї в горлі.

— Мрига? Сьогодні? — глузливо спитав Ігор. — А як же твоє улюблене дев’яте червня?

Лідка здригнулася. Захотілося вдарити — так зацідити невисокому Ігореві по щоці, щоб коротко стрижена голова гепнулась об борт…

— Не бійся, це нормальна криза, — Ігор усміхнувся. — Військовий переворот чи ще щось таке. Якби ти вчила історію, то знала б, що за кілька років перед апокаліпсисом настає…

Машина пригальмувала.

— Вимітайтесь, діти! І щоб ні ногою з дому, ясно?

— Ми вже не діти, — пробуркотів Рисюк собі під ніс. — Звикли, бач…

Машина газонула, обдавши обох смердючою хмарою вихлопу.

* * *

Учениці молодшої групи

З-Б класу

СОТОВОЇ ЛІДІЇ

твір на тему:

«Люди й дальфіни»

Якось дівчинка прийшла на море. Погода була гарна. У воді перекидалися рибки. Світило сонце. Дівчинка вирішила скупатися.

Вона зайшла далеко від берега й почала тонути. Вона покликала на допомогу. Але ніхто не почув.

Раптом приплив дальфін із моря. Дівчинка дуже злякалась. Але дальфін підштовхнув її до берега і врятував.

Дівчинка була дуже рада. Дальфін плавав навколо й показував спину. Вони подружилися. Дівчинка почала часто ходити на море й зустрічати там дальфіна.

Потім дівчинка виросла й настав кінець світу. Дальфіни скинули шкіру й пере…(закреслено) на личинок, тобто глеф. Вони вийшли на сушу. Дівчинка (закреслено). Він упізнав її і не став їсти її. Але він поранив її. І тому вона не встигла до Воріт, у Сховище.

Дальфіни — небезпечні створіння. У пе-рі-од циклу вони плавають далеко від берега й не виходять на сушу. Але коли настає кінець світу, дальфіни стають личинками-глефами й виходять на сушу. Діти, будьте обережні!

ОЦІНКА: три з плюсом.

БРУДНО! І думай, Лідо, про що пишеш.

* * *

Удома її зустріли тихою істерикою. Тихою, бо до квартири вони з’явилися разом із Рисюком. У присутності однокласника Лідці не наважились влаштовувати сцену.

Рисюк зайшов, щоб подзвонити, і навіть не встиг бовкнути в слухавку щось типу «Живий, здоровий, у Сотової», після чого телефон помер, замовк, ніби слухавку напхали ватою. «Теперь іще й зв’язок», — крізь зуби процідив Лідчин батько. Рисюк попрощався й рушив до дверей.

— Ігоре, ти нікуди не підеш, — дуже спокійно сказала мама. — У кращому разі тебе забере патруль.

— А в гіршому? — здивувався Рисюк.

По всій квартирі розкидані були речі. Біля порога стояли п’ять заплічників — як на малюнку в підручнику ЦО.

— Звільняй свою торбу, — сказав Тимур, Лідчин брат, притихлому Рисюкові. — Якщо оголосять евакуацію…

— Бухту оточили, — сказала Лідка.

— Мабуть, глефи вже лізуть, — весело пожартував Тимур.

Яна заплакала. Батько гримнув на неї — не злостиво, радше розгублено.

Телевізор був увімкнений, але блимав сірим більмом порожнього екрана. Якщо довго не відводити погляду, почне здаватися, що екраном повзають тисячі дрібних комашок. Лідка відвернулась.

Рисюк мовчки витрусив на підлогу кілька підручників, папку з зошитами, щоденник, пенал, іще якісь дрібниці. У звільнену торбу вмістилися термос, поліетиленовий пакет із пайкою й аптечка. На Лідку цей обмін справив гнітюче враження — вона пішла в свою кімнату, сіла на диван і ввімкнула магнітофон, на щастя, батарейки були ще живі. І, заплющивши очі, можна було уявити, що нічого не сталось.

— А я вчора був на вечері у двісті п’ятій, — сказав Рисюк.

— Нащо? — мляво поцікавилася Лідка.

— Так… Спершу цікаво було, дівчата їхні прийшли хто в чому, а хто й майже без нічого…

— Дуж-же цікаво, — саркастично вставила Лідка.

— Так. А потім вони нажерлись якоїсь гидоти, і бійка почалась. Я ледве встиг ушитися. А в тебе з Зарудним — усерйоз чи жартома?

Лідка мовчала. Дивна річ, до дев’ятого червня лишилося сім з половиною місяців, а вона так злиться через цього зануду, кривляку Рисюка. Який навмисне її дражнить.

Затріскотів телевізор у сусідній кімнаті. Запищав; на цей писк збіглися з різних кімнат Тимур і Яна, мама, тато і Лідка з Рисюком.

— Любі співвітчизники…

Чиєсь молоде на вигляд, тонке обличчя. Напівзнайоме — Лідка ніколи не цікавилася політикою й не дивилася новин, але здогадалася, що цього разу перед камерою сидить не журналіст і не диктор.

— Любі співвітчизники, надзвичайну ситуацію ліквідовано. Просимо всіх зберігати спокій… У столиці зірвано змову проти законного уряду, яка мала на меті повалити конституційний…

Звідки я його знаю, подумала Лідка. І майже відразу ж Рисюк прошипів у неї над вухом:

— Чо-орт… Це ж…

— Що? — знервовано спитала мама.

— Це Зарудний, — сказав батько. — Депутат Зарудний.

З екрана дивився Славків татусь.