Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

собою двері, пішов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грішми, набрав повні сакви червінців та й пішов. Прийшовши додому, пішов на город, вирив яму, закопав сакви з грішми, а трошки грошей поклав собі в кишеню. Пішов у хату й ліг.

Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:

— А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.

А далі виймає ще сто карбованців:

— А це тобі, дядино, щоб ти не лаялася з своїм чоловіком за те, що він мене викупив.

Як побачила вона ті гроші, як гепнеться йому в ноги:

— Спасибі ж тобі, мій голубчику!

Та раз, та вдруге, аж очіпок їй з голови звалився. А дядько так уже не знає, що й робити, тільки плечима сова та підцмакує.

— Ну, дядьку, тепер поїдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.

Поїхали в город. Купили шапку, купили пару волів, купили корову з телям, купили віз. Приїхали додому. Стали хазяйнувать потроху.

Багатий брат дивується.

— Що це, — каже, — в мого брата де взялись воли, шкапа й корова?

А жінка каже:

— А злодюга навіщо?

— Та то злодюга він був колись, а тепер він уже не злодій, бо я чув, що він викуплений.

— А де ж вони грошей набрали?

— Та про те вже їм знати. Може, в того злодія ще давні гроші є?

А теща каже:

— Ось пошліть хлопця, нехай він піде до його дітей гратися: то що діти балакатимуть, то він підслухає, прийде та нам і розкаже.

— Оце добре.

Узяли і послали хлопця. Бідний брат думає: «Що це за знак? Ніколи багач не пускав свою дитину гратися до моїх дітей, а тепер пустив».

Сіли обідати, посадили й хлопця багачевого за стіл. Погравсь хлопець з дітьми і пішов. Приходить додому, а батько й питає:

— А що, сину, що ти там чув?

— Нічого, тату, не чув. Грались. Мене дядько й обідать посадив. Борщ був із м'ясом і каша з молоком.

— Еге… Он що?! Це вже значить — годі полову їсти, що торік у мене брав та молов з житом і їв… Тепер уже борщ з м'ясом, ще й каша з молоком! Що ж це воно за знак? Як би його довідатися?

А теща сидить на печі та каже:

— Ось як довідатися: ти піди до брата та скажи йому, що прийдуть до мене судді добро моє описувати, так дозволь, брате, нехай моя скриня з грішми у тебе в хаті постоїть, поки я панів одбуду. Та візьми скриню велику, ту, що в коморі, та мене туди замкніть, то я вже почую, що вони балакатимуть.

— Оце добре.

— Тільки якби чого-небудь туди їсти мені поставити.

— Та он вареники ті, що не доїли, так з макітрою і постав.

Винесли з комори скриню, влізла туди теща, поставили їй вареники і замкнули скриню.

— Отепер піду до брата.

Бідний брат щось робив надворі; дивиться, йде до нього брат.

— Що це за знак? — каже. А в самого аж сльози на очах навернулись.

Прийшов, здоровкається:

— Здоров, брате.

— Здоров.

— Боже тобі поможи.

— Спасибі. — Та ще й руку подав.

— А чого я, брате, до тебе прийшов?

— Не знаю.

— Будь ласкавий, брате, чи не можна до тебе мою скриню з грішми перевезти, бо до мене наїдуть судді описувати худобу, то нехай скриня у тебе постоїть, а завтра вранці прийду й візьму.

— Так що ж, нехай постоїть, привези.

— Тільки, брате, в хаті постав скриню, бо в сінях страшно становить.

— Та поставимо в хаті, вези.

Пішов багач. Привезли скриню і поставили в хаті на самому покуті. Парубка тоді дома не було. Приходить увечері, дивиться — скриня стоїть:

— Дядьку, що це у вас за скриня?

— Та це брат привіз, оддав на сохран, бо до нього судді наїхали худобу описувать. Тільки ніч перестоїть, а завтра вранці прийде брат та й візьме.

— Бреше він.

Повечеряли й полягали спати.

Як заснули дядько з дядиною, він устав потихесеньку, узяв макогін, одімкнув скриню, підняв віко, коли баба… Він її як ошелешить макогоном!.. І не кавкнула… Взяв вареник з макітри, встромив їй у рот, буцімто подавилась. Замкнув скриню та й ліг.

Коли це вранці іде багатий брат із наймитами.

— А що, брате, ціла скриня?

— Ціла.

— Ну, спасибі тобі, дай Бог здоров'я. А беріть, хлопці, ставте на віз.

Поставили і повезли. Багач йде ззаду та й питається:

— Мамо, чули, де вони беруть гроші?

Не озивається.

— Мабуть, заснула.

Привезли скриню додому, поставили в хаті, одімкнули, як глянув багач, та аж рота роззявив:

— Умерла?! Дивись, жінко, ще й вареник у роті. Мабуть, удавилась… Подивись, вареник у роті. Голівонько бідна, що його робить? Треба йти до попа — нехай іде ховать. Скажемо, що раптово вмерла.

Прийшов до попа:

— Здорові були, батюшко.

— Здоров, здоров.

– Ідіть ховать — мати вмерла.

— Та невже? Як це так? Я ж її вчора бачив, мов здорова ж була.

— Так вона, батюшко, й сьогодні здорова була, та їла вареники, та за їжею вмерла; іще й вареник у роті оставсь.

— Так, може, вона вдавилась?

— Та, може ж, і вдавилась. Бог же її зна.

— Ну так я прийду і поховаю.

Прийшли і поховали тещу.

Вночі парубок встав, пішов на гробовище, одрив тешу, вийняв з труни, узяв на оберемок, поніс до багатого в двір. Відчинив комору, а в тій коморі в засіках пшениці так що, мабуть, пудів з двісті, така, як золото. Він взяв ту пшеницю, розкрив, розсипав, розкидав по всій коморі; тещу посадив у засік, дав їй лопату в руки, а сам замкнув комору та й пішов. Прийшов додому, ліг спати, буцім нічого не знає. Коли це вранці чує — ґвалт по селу. Питається дядька:

— Що там таке?

— Та там чудасія: багачева теща вночі встала, та прийшла до нього в комору, та й досі сидить у засіці.

— А ходім, дядьку, подивимось.

Приходять до багачевого двора, аж у нього повен двір народу, і протовпиться трудно. Багач аж чуб на собі рве — гука до наймита:

— Біжи, Каленику, до батюшки, хай іде, що хоче, те й робить! Оце послав Господь напасть. Бач, що воно значить, як не своєю смертю вмре.

Побіг Каленик до попа:

— Здрастуйте, батюшко.

— Здрастуй, здрастуй… А що скажеш?

– Ідіть до нас, та як можна швидше.

— Що таке? Що таке?

— Та прийшла