Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

переваги фрi-джазу i принципи iмпровiзацiї, я щось молов про Лундстрема i Кролла, а вiн iз пiною на губах вiдстоював новаторство Орнетта Колмана. Одне слово, наприкiнцi вiн раптом зовсiм непатрiотично запитав:

— А що ти робиш у цьому довбаному мiстечку? Тут нудно. Їдьмо зi мною в Лос-Анджелес.

Якби я писав роман, то наступним рядком було б: «…i ми поїхали в Лос-Анджелес»…

***

Я вже звик спати по п’ять-шiсть годин. Прокидаюся досить легко, гнаний страхом спiзнитися на ранкову перевiрку. Пан Нiколас Пiро, наш педантичний розпорядник, не любить, коли хтось iз покоївок запiзнюється. I терпiти не може запухлих заспаних облич — за це не раз дiставалося моїм колежанкам. Але тiльки не менi.

На моєму обличчi практично нiколи не буває вiдбиткiв бурхливої ночi. Зате мої мальтiйськi подруги вранцi постiйно позiхають у кулачки й на ходу пiдфарбовують вуста. Менi подобаються мальтiйки, хоча їхнi обличчя зазвичай такi схожi одне на одне: смаглявi, трохи видовженi, з мигдалевими очима i бровами-дугами. Майже всi вони — чорнявки.

Деякi з моїх спiвробiтниць ще й навчаються в унiверситетi. Марґо й Елiзабет — на медичному факультетi, Сiбiлла — майбутнiй журналiст, iншi, тi, що старшi, закiнчили щось на зразок нашого технiкуму готельного господарства i, звiсно, гнуть кирпу. Сiбiлла — єдина, хто завжди говорить зi мною англiйською, знаючи, що мальтiйська моя ще кульгає. Це Сiбiлла навчила мене iдеально вирiвнювати краї ковдр i натягати наподушники, спочатку вивернувши їх. До всiх цих премудростей я б нiколи не дотумкав самотужки.

Пiсля прибирання ми часто п’ємо з нею каву в Аль Венетто i теревенимо про те, про се. Розмова майже завжди зводитися до Голiвуду. Сiбiлла нездужає на кiноманiю й нiколи не була в Лос-Анджелесi, тому менi доводиться безлiч разiв описувати це мiсто, щодня додаючи до своєї розповiдi новi барви. «А ти був на врученнi «Оскара»?» «Бачив Мадонну?» А потiм плине нескiнченний перелiк акторських iмен, такий нескiнченний, що я тiльки встигаю лiниво кивати, зовсiм випадаючи з реальностi…

Лос-Анджелес справдi виявився набагато веселiшим вiд Вашингтона. Я навiть здивувався самому собi: чому я вiдразу не взяв квиток саме сюди? Напевно, хотiв подивитися на столицю, не знаючи, що найцiкавiше вiдбувається не в нiй. А може, ще й тому, щоб ото так випадково зустрiтися зi старим Джейком. Напевно, мене вела сама доля…

Джейк узяв мене пiд свою опiку. Ми виявилися дуже схожими. Вiн, як i я, безпутно вбивав час, iз тiєю лише рiзницею, що в нього водилися грошi, й убивав вiн той час iз великим задоволенням — як справжнiй гурман. У нього була своя рок-група — не генiї, звiсно, але жили хлопцi весело i грали гучно. Мене оселили в комунi богемних молодикiв без царя в головi — таких багато паслося навколо Голiвуду: початкiвцi-сценаристи, актори, рiзнi тусiвники, що присiли на наркотик кiно, а то й просто — на наркоту. Мiсто ангелiв гiпнотизувало своєю розкiшшю й вабило якнайскорiше обпекти крильця. Але тiльки не мене. Я був простим спостерiгачем. I цим, мабуть, сподобався Джейковi. Особливо ж пiсля того, як узявся за старе i зварганив кiлька невибагливих текстiв у стилi совдепiвського концептуалiзму — щось напiвбезглузде про «козлика в туманi», «пiонерськi багаття» i «торбу Горбi». Хоч як це дивно, ця каламуть була сприйнята «на ура», i Джейк навiть виплатив менi гонорар! Пiзнiше я змiг винайняти квартиру i спостерiгати з її вiкна за вiндсерфiнгiстами, якi затято скачуть по хвилях, пити каву в артистичнiй забiгайлiвцi i навiть бачити просто перед носом якого-небудь Джоннi Деппа у тренувальних штанях.

Джейк допомiг менi оформити пристойнi документи, облаштувати фiктивний шлюб iз жiнкою, яку я бачив двiчi: при оформленнi нашого союзу i при розлученнi. Вона була тiлистою i рудою. Джейк називав її «маленькою». Я не планував назавше оселитися тут, i зрештою нудотний запах iз кондитерських i кав’ярень добряче менi набрид. Якщо ти не маєш власної хати, який сенс у постiйному мiсцi проживання? Менi завжди здавалося, що Дiм — це те мiсце на землi, де ти почуваєшcя в повнiй гармонiї з усiм, що тебе оточує. Навiть якщо це — смiттярка. Тут же все було занадто красивим i барвистим, окрiм того, атмосфера була до знемоги наелектризована мiльйонами несправджених надiй. Ба бiльше: нездiйсненними обiцянками вiчного раю, заради якого тут животiли потенцiйнi стоматологи, слюсарi п’ятого розряду, фiзики, хiмiки, домогосподарки, виховательки дитячих садкiв, юристи, кухарi, розповсюджувачi газет… I всi вони мрiяли потрапити мiж колiщат кiноiндустрiї. Хто б мiг подумати, що цей едем зароджувався майже по-бiблiйному, коли 1781 року iспанський губернатор Фелiпе де Невi спрямував на дикi калiфорнiйськi землi 11 чоловiкiв, стiльки само жiнок (очевидно, їхнiх дружин) i 22 їхнiх нащадки.

Як справжнiй зануда, я просиджував у бiблiотецi Гантiнґтона i був, мабуть, єдиним з усiх, хто мiг достеменно вiдтворити iм’я жiнки, на честь якої була названа ця мiсцевiсть. Я й зараз можу його повторити скоромовкою: Ель Пуебло де Нойстра сеньйора да Рейна де лос Анджелес! Цiкаво, чи знає про це Джоннi Депп?

***

У мене немає минулого. Менi нема про що шкодувати. Усе, про що я мiг би згадати, залишилося по той бiк життя i схоже на останнi кадри з фiльму Тарковського «Солярiс»: будинок у саду посерединi стуманiлого океану, батько, який пiдрiзає гiлля дерев, пес Салтан, солодкий дим над мiдною мискою, у якiй вариться вишневе варення… Усього цього немає нiде. Навiть у снi, тому що таких снiв менi не сниться, а якщо все це воскресає в пам’ятi, можна просто збожеволiти. Колись менi важко було сприйняти цi «нiде» i «нiколи», поки цi поняття не поширилися на мене самого. Всерединi я теж залитий бетоном. Я повинен працювати, їсти, спати, дивитися телевiзор i справно оплачувати свiй побут. Якщо мiй дiм де-небудь iснує, вiн — усерединi мене. На картi його немає. Та й не люблю я географiї, не люблю задумуватися над своїми перемiщеннями й дивними викрутасами долi. Iнакше написав би великий роман, а не грався словами на сторiнках цього записника, подарованого менi доброю Сiбiллою. Крiм iсторiй про Голiвуд, вона змушує мене повторювати розповiдь про моє падiння в море з «Сесни» Бо Дерiка. Навiть блокнот оцей подарувала для того, щоб я описав усе на паперi. Вона вважає, що в мене є журналiстський дар, i сподiвається, що вiн розвиватиметься. Навiть пообiцяла допомогти з публiкацiями в мiсцевiй пресi. Але менi це зовсiм не цiкаво. Не бачу сенсу. Колись менi справдi хотiлося побачити своє iм’я надрукованим. Потiм