Читати книгу - "Зозулята зими"

сонечко, йдемо. Тут недалеко. Не можна сидіти і спати, йдемо. Не бійся, я швидше здохну, ніж дам тебе образити, — м-да, сильна обіцянка, але щира. Бо можу зараз вчепитися у горлянку будь-кому, хто спробує мені завадити. Не від сміливості, від безсилої злості.

Дивно, дівчинка наче й худесенька, але чомусь така важка. Мені доводиться її майже волокти, а я й сама не велетень. Може, тому оте дурне прізвисько Мала не відчепилося від мене навіть зараз, коли школа залишилася далеко позаду.

— Не хочу до них, не хочу до людей, — ледь чутно бурмоче дитина, але покірно переставляє ноженята.

У мене хвора уява. Якби вирішила описати оцю сцену — хто знає, може, раптом мені спаде коли на думку погратися в письменницю — обов’язково додала б, що героїня раптом подумала: а чи не веде туди, до людей, маленького вампіра чи ще якусь нечисть? Але не настільки ж я божевільна, щоб насправді запідозрити, що тягну за собою, усе міцніше стискаючи рученя і з радістю відчуваючи, що воно ніби трохи зігрівається, нічну хижачку, ладну хлебтати мою кров.

— У нас нема іншого виходу, сонечко. Нам інакше не вижити. Холодно дуже! Ще трохи…

Зі слухом у мене все чудово, принаймні набагато краще, аніж із зором, що вже добре зіпсований комп’ютером. Тож почула звук мотору здалеку, кинулася назустріч йому. От, певно, натерпівся водій отого чорного мерса, коли я вилетіла на дорогу. Майже під колеса.

Бідолаха ще не знав, що його неприємності лише починаються…

Я, до речі, теж.

Олег

Ас за кермом — точно не про мене. Добре хоч, що тверезий. І це — у новорічну ніч! Аж якось незручно зізнаватися, бо ж ніби слов’янин за народженням. Але факти — річ вперта. Тож хай та ідіотка, яка ледь не під колеса мені кинулася, потім на всі гроші свічки в церкві ставить. Це якщо я їй зараз своїми руками голову не відкручу. Хоч то так, для красного слівця. От буду я виповзати на слизьку дорогу, на тріскучий мороз, аби провчити якусь недотепу.

Так, проїхали, варто заспокоїтися. Найкраще було б «проїхати» у прямому значенні, повз неї. Але новорічна ніч, як-не-як, тож і диво не забарилося: у мене ворухнулися залишки совісті.

Що ця дурепа робить тут у благенькому пальтечку серед зимової ночі? Заблукала чи, не дай Боже, десь поруч трапилася аварія, і доведеться витрачати час на спілкування із лікарями та ментами?

— Сідай! — хай йому, навіть холодніше, ніж думав. А я ж тільки ледь прочинив дверцята автівки.

— Я не сама… — хриплуватий голос у відповідь.

Так і знав. П’яний кавалер десь в заметі причаївся? Воно мені треба було?!

— Ну! Хто там ще з тобою?! Вас багато?

— Ось тут, — вона вертить головою кудись вбік і вниз. Нащось примружуюсь, хоч із зором у мене поки порядок. І це ж до яких діоптрій треба довести свої очі, аби не помітити ще одну людську постать?!

— Де? — виходжу із машини, не вимкнувши мотор. Хоча сам собі обіцяв не виходити. Пригадую мимохідь попередження рідної міліції: будьте обережні, аби змусити вас вийти із транспорту, зловмисники вдаються інколи до досить складних комбінацій. Отак, певно, дурні й ловляться. Дівчисько — хай тобі, зовсім дівчисько! Мені ще зараз валандатися із малоліткою не вистачало!..

Дівча розгублено дивиться на мене, потім чомусь починає роззиратися на всі боки. При цьому вона бліда настільки, що здається от-от втратить свідомість.

— Але ж вона була тут, от тільки-но, мала, років семи. І я не знала, що мені з нею робити, бо вона змерзла. А хіба когось зараз покличеш на допомогу? Де ж вона? Невже втекла? Треба відшукати…

У голосі дівчини навіть не розгубленість. Розпач. Наркоманка, що зловила глюк? Не схоже. Тим більше не п’яниця. Бо без запаху. І що тоді? Хм, тоді божевільна.

Мене завжди вважали пестунчиком долі. Так-от, останніми днями у мене виникло стійке відчуття, що моє везіння завершилося. Буває? Авжеж! Ліміт вичерпано. Але ж не настільки!

Косую на машину: от цікаво, вистачить у мене здорового егоїзму мовчки сісти в мерс і газонути, від’їжджаючи подалі звідси? Докори сумління можна і стерпіти, аби не вляпатися у справжні неприємності.

Перевірити це на практиці мені не довелося. Мотор автівки раптом затнувся, чхнув і зовсім змовк. Звісно, педаль газу та гальмівну я не сплутаю і у страшному сні, але не певен, що зможу швидко замінити колесо. Про більш складні технічні маніпуляції годі мовити. Цікаво, скільки здеруть із мене у якійсь ремонтній фірмі за виклик у новорічну ніч?

— Чого витріщилася?! Хочеш, щоб я разом із тобою шукав якусь там дитину?! Де вона тут могла загубитися чи втекти?! Дорогенька, а ти через холоднечу нічого випадково не наплутала?

Останнє питання — риторичне. Місяць у небі яскравий, хмари відійшли, під ногами — сяючий сніг. Хай ніч, але видно навкруги добре. Не встигло б замерзле дитинча відійти настільки, що його зовсім не розгледіти. Факт!

А та блаженна і не намагається сперечатися з очевидним! Пильно дивиться на мене. Махає рукою майже приречено. І сунеться кудись углиб степу, озираючись на всі боки. Звісно, безрезультатно. Нема там нікого, немає і, думаю, бути не може.

Мене вистачає ненадовго. Таки рушаю слідом. А я ж зодягався не для пішого зимового переходу.

Наздогнав дівку. Схопив за плече, тріпнув добряче, зганяючи злість. Потім дотумкав, що при такій погоді краще влаштовувати виховні розбірки хоч під якимсь дахом. Що мені вже й зовсім не сподобалося, так це кинутий жужмом светр біля автівки. Ледве не наступив на нього. Був би розманіженою панночкою, точно став би заїкатися: на чорному фоні светра, за фабульним задумом, повинні обов’язково полум’яніти червоні цятки крові. Ага, зараз, у місячному сяйві, вимащений снігом светр таки здавався вкритий чимось гидким. Кров — не кров?

Та, щоб його! Де здоровий глузд? Трилерів я принципово не дивлюся. Мені гострих відчуттів і в житті вистачає.

Що? Тут? Відбувалося?!

Нахилився, підняв. Засунув чомусь руку всередину. Там він здався мені теплим та сухим, ніби його щойно скинули. Прихопив із собою. Як доказ, чи що?

Завжди казав, що добрі справи без наслідків не залишаються. Та навіжена дівка навіть пробувала пручатися, коли я заштовхував її до машини. Кинув ідіотці ліжник, що пилюжився на задньому сидінні ледь не три місяці, був навіть трохи вимащений травою. Певно, ще з того