Читати книгу - "Янголи і демони"

class="p1">— Ви приїхали. Директор зустріне вас тут, біля входу.

Ленґдон побачив, що з будинку виїжджає якийсь чоловік в інвалідному кріслі. На вигляд йому було років шістдесят. Кістлявий, геть лисий, з жорстким, підборіддям. Він був одягнений у білий халат, ноги в парадних туфлях твердо впиралися в підніжку крісла. Навіть на відстані його очі здавалися холодними — наче два сірі камінці.

— Це він? — запитав Ленґдон.

Водій підвів голову.

— Оце так! — Він повернувся до Ленґдона з похмурою посмішкою. — Про вовка промовка...

Не знаючи, чого й чекати, Ленґдон вийшов з авта.

Чоловік в інвалідному кріслі заспішив Ленґдонові назустріч і простягнув холодну вогку руку.

— Містер Ленґдон? Це я вам телефонував. Мене звуть Максиміліан Колер.

7

Генерального директора ЦЕРНу Максиміліана Колера за спиною називали Королем. Такий титул пояснювався передусім страхом, а не поклонінням перед особою, яка правила своїми володіннями з трону на колесах. Мало хто був знайомий з ним особисто, зате всі в ЦЕРНі знали страшну історію про те, як він став калікою, і ніхто не докоряв йому за жорсткість... так само, як і за фанатичну відданість чистій науці.

Пробувши в товаристві Колера лише кілька хвилин, Ленґдон відчув, що директор — людина стримана, яка нікого близько до себе не підпускає. Інвалідне крісло з електродвигуном безшумно котилося до головного входу, і Ленґдон, щоб не відставати, мусив майже бігти за ним. Він іще зроду не бачив такого крісла — устаткованого купою електронних приладів, включно з багатоканальним телефоном, системою пошукового виклику, комп’ютерним екраном і навіть невеличкою переносною відеокамерою. Такий собі мобільний командний пункт короля Колера.

Услід за директором Ленґдон увійшов крізь автоматичні двері до просторого холу ЦЕРНу.

Скляний собор, згадав Ленґдон, подивившись угору.

У сяйві пообіднього сонця скляна стеля мерехтіла блакиттю, створюючи атмосферу суворої величі; сонячні промені заломлювались і креслили в повітрі геометрично правильні візерунки. Мармурова підлога й стіни, оздоблені білим кахлем, були змережані нерівними тінями. Повітря здавалося неймовірно чистим. Ленґдон побачив кількох науковців, кожен поспішав у своїх справах. Кроки дзвінко відлунювали в просторому приміщенні.

— Прошу сюди, містере Ленґдон. — Голос директора лунав рівно, майже штучно. Чітка й правильна вимова дуже пасувала до його жорсткого обличчя. Колер закашлявся, витер рот білою хустинкою і пильно подивився на Ленґдона своїми холодними сірими очима. — Покваптеся, будь ласка. — Інвалідне крісло швидко покотися мармуровою підлогою.

Ленґдон поспішив за ним повз безліч коридорів, що відгалужувалися від центрального холу. У кожному відбувався якийсь рух. Побачивши Колера, науковці здивовано витріщалися і з цікавістю розглядали Ленґдона, ніби застановляючись, кого це директор удостоює такої честі.

— Мені соромно зізнатися, — спробував зав’язати розмову Ленґдон, — але я ніколи раніше не чув про ЦЕРН.

— Не дивно, — сухо відказав Колер. — Більшість американців не визнають за Європою першості в наукових дослідженнях. Для них ми просто оригінальний торговельний район — дивне уявлення, якщо зважати на національність таких людей, як Айнштайн, Галілей чи Ньютон.

Ленґдон не знав, як на це реагувати. Він витяг із кишені факс.

— Це чоловік на фотографії — чи не могли б ви...

— Прошу вас! — Колер жестом його зупинив. — Не тут. Ми якраз до нього йдемо. — Він простягнув руку. — Дайте-но краще це мені.

Ленґдон віддав факс і пішов далі мовчки.

Колер різко звернув ліворуч і в’їхав до широкого коридору, де на стінах красувалося безліч похвальних грамот і дипломів. Відразу біля входу в очі впадала одна особливо велика бронзова Табличка. Ленґдон сповільнив крок, щоб прочитати напис:

PRIX ARS ELECTRONICA

за інновацію в галузі культури в еру електроніки

присуджена Тімові Бернерсу Лі та

Європейському центру ядерних досліджень

за винахід

ВСЕСВІТНЬОЇ ПАВУТИНИ.

Ще ж треба! подумав Ленґдон, цей чоловік і справді не жартував. Ленґдон завжди думав, що всесвітню павутину винайшли в Америці. Щоправда, його знайомство з мережею обмежувалося візитами на сайт власної книжки та ще нечастими віртуальними екскурсіями в Лувр чи музей Прадо на старенькому «Макінтоші».

— Всесвітня павутина, — Колер знову закашлявся і приклав до вуст хустинку, — народилася тут як локальна мережа. Завдяки їй науковці з різних відділів змогли обмінюватися результатами щоденної праці. А світ традиційно думає, що всесвітню павутину винайшли в Америці.

— То чому ж ви не відкриєте світові очі? — поцікавився Ленґдон.

Колер байдуже знизав плечима.

— Чи варто здіймати галас через таке дрібне непорозуміння? ЦЕРН — це набагато більше, ніж глобальна комп’ютерна мережа. Наші науковці творять чудеса чи не щодня.

Ленґдон запитально подивився на Колера.

— Чудеса? — Це слово безумовно не належало до лексикону гарвардських професорів природничих наук. Чудеса вони залишали богословам.

— Чому так скептично? — здивувався Колер. — Я думав, ви займаєтесь релігійними символами. І не вірите в чудеса?

— Щодо чудес я не маю чіткої позиції, — відповів Ленґдон. Особливо про ті, що відбуваються в наукових лабораторіях.

— Можливо, я вжив не те слово. Я просто намагався говорити вашою мовою.

— Моєю мовою? — Ленґдонові раптом стало неприємно. — Мені шкода вас розчаровувати, сер, але я вивчаю релігійну символіку — я науковець, а не священик.

Колер різко загальмував і повернувся, його погляд пом’якшав.

— Ну звісно! Як я міг мислити так примітивно? Справді, щоб досліджувати симптоми раку, не конче самому хворіти на нього.

Ленґдон ніколи не чув цієї ідеї саме в такому формулюванні.

Вони рушили далі. Колер задоволено кивнув.

— Думаю, ми з вами чудово порозуміємося, містере Ленґдон.

Ленґдон чомусь не був у цьому впевнений.

З якоїсь миті Ленґдон почув десь попереду глухий гуркіт. Із кожним кроком він гучнішав, відлунюючи у стінах. Гуркіт начебто долинав із протилежного кінця коридору.

— Що це? — нарешті не витримав Ленґдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до діючого вулкана.

— Камера вільного падіння, — коротко відповів Колер, нічого більше не пояснюючи.

Ленґдон вирішив не допитуватися. Він утомився, а Максиміліан Колер, схоже, зовсім не прагнув виявляти гостинність. Ленґдон нагадав собі, для чого прибув сюди. Ілюмінати. Десь у цьому величезному будинку лежить труп... із тавром, заради якого він щойно подолав три тисячі миль.

Наприкінці коридору гуркіт перетворився на заглушливе ревіння, підлога під ногами вібрувала. Вони повернули за ріг, і праворуч з’явилась оглядова галерея. Чотири вікна з грубим склом в округлій стіні нагадували ілюмінатори в субмарині. Ленґдон зупинився і зазирнув в одне з вікон.

Професорові Роберту Ленґдону доводилося бачити в житті всілякі дивні речі, але такої дивовижі він іще не бачив ніколи. Він навіть кілька разів змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинація. Він дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомості, висіли в повітрі люди. Троє. Один помахав йому