Читати книгу - "1Q84. Книга ІІ"

жінка, і собака — вони рідко коли мені подобаються.

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

— І водночас моє найголовніше поточне завдання полягає в тому, щоб оберігати спокій і здоров'я мадам. Так би мовити, я свого роду профі.

— Безперечно.

— З огляду на це, я вирішив перевірити, що зможу зробити. Нічого не гарантую, та, можливо, зумію підшукати знайомого, який відповідав би вашим вимогам. Але це надзвичайно делікатна справа. Не те що купити на замовлення електричну ковдру. Відповіді доведеться чекати не менш ніж тиждень.

— Байдуже, — сказала Аомаме.

Тамару примружився й підняв очі до дерев, звідки долинало сюрчання цикад.

— Молюся, щоб багато чого пішло добре. Якщо вдасться, то зроблю все, що тільки зможу.

— Дякую. Можливо, наступна робота буде останньою. І я вже не побачуся з вами, Тамару-сан.

Тамару розкрив обидві руки й повернув долоні догори — так наче стояв посеред пустелі й чекав, коли випаде дощ. Але нічого не сказав. Долоні були великі й товсті, подекуди зі шрамами й здавалися не частиною організму, а скоріше велетенського механізму.

— Страшно не люблю прощатися, — сказав він. — Бо навіть не мав нагоди попрощатися з рідними батьками.

— Вони померли?

— Не знаю, чи живуть чи померли. Я народився на Сахаліні за рік до кінця війни. Тоді південна його частина належала Японії і мала назву Карафуто, але влітку 1945 року була окупована радянськими військами, а мої батьки стали полоненими. Батько, здається, працював у порту. Більшість цивільних японських полонених невдовзі репатріювали на батьківщину, та позаяк мої батьки були корейцями, присланими на роботу, то до Японії їх не повернули. Японський уряд відмовився їх приймати під тим приводом, що вихідці з Корейського півострова перестали бути громадянами Великої Японії. Страшна, жорстока історія. Якби батьки хотіли, то могли б повернутися до Північної, але не до Південної Кореї. Бо СРСР тоді не визнавав Південної Кореї. Мої батьки родом з рибальського села поблизу Пусана і не хотіли їхати до Північної Кореї, де не мали жодних родичів або знайомих. Мене малого довірили японським репатріантам, що перебралися на Хоккайдо. У той час на Сахаліні була велика скрута з продовольством, а ставлення радянських військ до полонених — жахливе. Батьки, які, крім мене, мали інших малих дітей, не могли там і мене втримувати. Видно, вирішили спочатку мене самого переправити на Хоккайдо, а потім зустрітися знову. А може, просто хотіли скористатися доброю нагодою, щоб позбутися зайвого тягаря. Подробиць я не знаю. У всякому разі, ми більше не зустрілися. Можливо, батьки й досі перебувають на Сахаліні. І ще не вмерли.

— Ви нічого про них не пам'ятаєте?

— Нічогісінько. Бо коли ми розлучилися, мені не було й року. Спочатку мене виховувало японське подружжя, а потім влаштувало в сиротинець, що містився в гірському передмісті Хакодате. Очевидно, воно не мало засобів, щоб мною опікуватися. Сиротинцем управляла католицька організація. Там жилося нелегко. Після війни було безліч сиріт, не вистачало харчів і тепла. Щоб вижити, доводилося багато чого робити. — Тамару зиркнув на тилову сторону правої руки. — Там як усиновлена дитина я формально дістав японське громадянство та японське прізвище Кеньїті Тамару. Пам'ятаю, що моє справжнє прізвище Пак. Корейців з такими прізвищами так багато, як зірок на небі.

Аомаме й Тамару сиділи поряд і слухали сюрчання цикад.

— Треба обзавестись новим собакою, — сказала Аомаме.

— Так само радить мадам. У домі потрібен новий сторожовий пес. Та поки що нема настрою це робити.

— Я розумію ваш настрій. Та все одно бажано шукати. Зрештою, я не маю права комусь щось радити.

— Я пошукаю, — сказав Тамару. — Потрібен тренований сторожовий пес. Постараюсь якомога швидше зв'язатися із собакознавцями.

Аомаме подивилася на годинник і встала. До заходу сонця ще залишався певний час, але на небі вже проглядали ознаки надвечір'я. До небесної блакиті почав домішуватися інший відтінок. Сп'яніння від хересу ще не вивітрилося. Цікаво, чи господиня спить?

— Ось як висловився Чехов, — повільно піднімаючись, сказав Тамару. — Якщо в першій дії п'єси висить рушниця, то в останній вона має вистрелити.

— І що це означає?

Тамару стояв навпроти Аомаме, вищий від неї лише на кілька сантиметрів.

— Що у п'єсі треба обходитися без зайвої декорації. Якщо в ній буде пістолет, то рано чи пізно він має вистрелити. Чехов любив писати твори так, щоб уникати непотрібних прикрас.

Аомаме поправила рукав сукні й повісила сумку на плече.

— І це вас непокоїть? Якщо на сцені з'явиться пістолет, то обов'язково колись вистрелить?

— Якщо Чехов має рацію.

— А тому ви не хочете давати мене пістолета?

— Бо це небезпечно й протизаконно. Крім того, Чехов — письменник, який заслуговує довіри.

— Але ж ідеться не про п'єсу, а про реальний світ.

Тамару примружив очі й не відривав погляду від Аомаме. Потім повільно сказав:

— Та хто це знає?

Розділ 2

(про Тенґо)

Нічого, крім душі, не маю

Тенґо поставив грамплатівку із «Симфонієтою» Яначека на програвач і натиснув на кнопку автоматичної гри. Чиказьким симфонічним оркестром диригував Сейдзі Одзава. Хвилину програвач крутився зі швидкістю 33 обороти на хвилину, звукознімач повернувся досередини, а голка натрапила на борозенку платівки. Із динаміка після вступу мідних духових інструментів полилися яскраві звуки тимпана. Це була його найулюбленіша частина твору.

Слухаючи цю музику, він сидів перед екраном електронної друкарської машинки й вистукував на її клавішах ієрогліфи. Слухати рано-вранці «Симфонієту» Яначека стало однією з його щоденних звичок. Відтоді, як у середній школі вищого ступеня він випадково замінив ударника в оркестрі, вона набула для нього особливого значення. Вона його особисто збадьорювала й захищала. Принаймні так йому здавалося.

Слухав він її також разом із заміжньою, старшою за віком подругою. «Досить непогана», — казала вона. Однак більше, ніж класична музика, їй подобалися старі записи джазу. І чим були давнішими, тим здавалися кращими. Як для жінки її покоління це дивне уподобання. Особливо любила вона грамофонні записи блюзів В. С. Хенді[1] у виконанні молодого Луї Армстронґа, коли на кларнеті грав Барні Біґард, а на тромбоні — Траммі Янґ. Вона подарувала цю грамплатівку Тенґо. Не для того, щоб він слухав, а щоб вона сама насолоджувалася.

Після сексу, лежачи в ліжку, вони часто слухали цю платівку. Не один раз слухали, та вона їй не обридла. «Звісно, труба й пісня Луї — бездоганні, але якщо хочеш знати мою думку, то я радила б тобі звернути увагу на гру кларнетиста Барні Біґарда», — казала вона. Щоправда, на платівці Барні Біґардові рідко випадало виконувати соло. Коротко й одноразово. Бо, що не кажи, головну роль