Читати книгу - "Подих смерті"

по характеристику, молодика. Той вергав громи й блискавиці:

— Цей хлопець — суща кара. З ним ніхто не спрацюється. Він тільки завдає клопоту й ускладнює всяку справу.

Брейд засміявся:

— Але ж, Отто, згодься, з тобою теж працювати не мед.

— Я тут ні до чого, — палко заперечив Ранке. — Просто я не можу допустити, щоб якийсь психопат розвалив усю мою групу. Якщо ти приймеш його, Луїсе, клопоту не обберешся. Затям мої слова.

Проте Брейд злегковажив пересторогою. На якийсь час він узяв Ральфа до своєї лабораторії, був з ним досить лагідний, хоча й стриманий, і справи якось йшли. Брейд знав, якої слави зажив, приймаючи цього «важкого» аспіранта, небажаного для інших факультетських науковців, навіть більше, в душі він ще й пишався такою славою.

Інколи він наївно забував, що таких аспірантів жене до нього насамперед нестача або й цілковитий брак високих стипендій.

Зрештою, декотрі з його «типів» стали першорядними дослідниками, засвідчивши тим самим, що вкладені в них праця та зусилля не пішли намарне. А один з найкращих, Джеймс Спенсер, став чільним фахівцем концерну «Менінг Кемікелз» — нездійсненна мрія більшості згідливих і обмежених пристосуванців, що працювали в Ранке.

Нойфельд, незважаючи на невдалий початок, незабаром показав себе перспективним, багатонадійним дослідником. А його останні здобутки були просто-таки приголомшливі, тож ніхто вже не сумнівався, що за яких півроку Ральф під керівництвом Брейда підготує цілком пристойну дисертацію. І ось на дисертації — хрест, усе перебараньчив ціанід.

Нарешті Брейд озвався, ніби продовжуючи вголос свої журні роздуми:

— Що не кажи, а я таки маю бути в жалобі. Адже Ральф був математик з ласки божої, про такі знання я можу тільки мріяти. Удвох ми написали б чудову статтю й завиграшки видрукували в часописові «Фізична хімія»; її математична начинка звела б Літлебі з розуму.

— Доручи завершити роботу комусь іншому, — порадила Доріс.

— Можна б доручити Сімпсонові, але я не певний, чи він потягне. Крім того, завершення чужої роботи не дасть йому права на докторський ступінь, а я відповідаю за його докторську дисертацію.

— Не забувай, що ти відповідальний і за себе та за свою родину.

Брейд задумливо крутив у руках келих з краплиною напою на дні. «З чого все-таки почати розмову з Доріс?»

Але чогось придумати не встиг: згори почувся тупіт босих ніг, відтак дзвінкий дитячий голос:

— Татусю! Ти вже вдома, татусю?

Доріс рішуче рушила до сходів і, ледве стримуючи гнів, почала:

— Вірджініє…

Але Брейд перебив її:

— Дай-но мені побалакати з нею.

— Кеп Ансон дав їй теку з рукописом для тебе, — правила своєї Доріс. — Більше їй нічого сказати.

— Все одно, я хочу побалакати, — наполіг Брейд і піднявся сходами. — Що сталося, Джінні?

Присів навпочіпки і міцно пригорнув до себе дівчинку. Незабаром святкуватимемо її дванадцятиріччя, — подумав.

— Мені видалося, що ти вже повернувся, але ти не піднявся до мене сказати на добраніч. А мама відпровадила мене спати зразу ж після вечері, от я й вийшла, щоб побачити тебе, — не зовсім послідовно пояснила Джінні.

— Я дуже радий, що ти так зробила, Джінні.

— А ще мені доручено щось передати тобі.

За кілька років, — думав Брейд, слухаючи доньку, — вона наздожене матір зростом і матиме такі самі м'які темні коси та широко поставлені карі очі. Проте шкіра залишиться, мабуть, світлою, як у мене.

А Джінні не вгавала:

— Кеп Ансон завітав до нас, коли я була надворі…

— І звичайно ж рівно о п'ятій. — Брейд ледь усміхнувся. Він добре знав пунктуальність старого, що межувала з манією, і знову відчув сором, що не з'явився в умовлений час, хоча про якусь його провину і мови бути не могло.

— Атож, татусю, — підтвердила Джінні, — і він дав мені течку й звелів віддати тобі, коли ти повернешся.

— Дуже він гнівався?

— Він здавався якимось здеревілим і не сміявся.

— А де ж та тека?

— Зараз принесу: — Вона майнула до себе і повернулася з тугою течкою. — Ось вона!

— Дуже тобі вдячний, Джінні. А тепер іди спати і зачини, будь ласка, за собою двері.

— Добре, тату, — погодилася Джінні й запитала, безцільно поскубуючи пластир, що прикрашав її лівий зап'ясток, — а ви з мамою ще маєте якусь розмову?

— Так. І ми не хочемо тобі заважати. Ось чому я прошу тебе зачинити двері.

Коли він підводився, у колінах злегка хруснуло. Засунув теку з рукописом під пахву і хотів іти, але Джінні не переставала пильно дивитись на нього, в її погляді відчувалася напруженість.

— У тебе якісь клопоти на роботі, татусю?

Брейдові стало ніяково. Невже вона щось чула?

— А чому ти так думаєш, Джінні?

На обличчі Джінні виразно відбилося не тільки хвилювання, а й стурбованість.

— Часом професор Літлебі не вигнав тебе з роботи?

Брейд глибоко вдихнув повітря і кинув гостро:

— Не мели дурниць, шановна панно! Ніхто не виганяв тата! Ану марш у спальню! Швиденько!

Джінні пішла до себе, але двері лише прикрила, і Брейдові довелось підійти і хряпнути ними.

— І щоб я не чув більше ні слова, — гукнув він.

Спускаючись по сходах, Брейд аж кипів. Хоча гніватись на Джінні не було сенсу. Скоріше він мав її заспокоїти. Якщо Джінні й дізналася про клопоти батька-матері, то провина за це падає тільки на них.

І Брейд вирішив більше не вишукувати делікатного й спокійного способу повідомити Доріс про своє відкриття. Викладу їй усе прямо в очі, — подумав із серцем.

Відтак став напроти і почав:

— Справжнє лихо, Доріс, ось у чім. Смерть Ральфа Нойфельда — не випадковість.

Доріс була приголомшена.

— Ти вважаєш, він учинив це навмисно? Сам отруїв себе?

— Ні, не думаю. Якби Ральф мав намір отруїтися, навіщо так старанно готувати все для експерименту? Ні. Я вважаю, що його хтось отруїв. Це вбивство!

Розділ 3

Доріс пильно глянула на чоловіка і засміялась.

— Ти просто збожеволів, Лу. — Вона ледве стримувала себе, її очі розширились від гніву. — О Там була поліція? І це вони додумались до такого?

— Без поліції, звичайно, не обійшлось, адже смерть не була природна. Але такого висновку вони не дійшли. На їхню думку, то був нещасливий випадок.

— Тоді залиш ці здогади при собі. А висновки хай роблять вони;

— Але ж вони не хіміки, Доріс, і на цих речах не розуміються.

— Гаразд, ну то й що?

Невидющий Брейдів погляд затримався чомусь на пальцях рук, потім він нахилився до торшера і повернув вимикач. Від яскравого світла біль, що пульсував у голові, посилювався і ставав нестерпним. Тепер кімнатний морок розсіювало тільки