Читати книгу - "Українська література 17 століття"

і Києво-Михайлівсь-кого збірників, Даміана Наливайка, Памва Берииду, Кирила Транквіліона Ставровецького, Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Симеона Полоцького, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Івана Величковського.

Культивуються жанри етикетної, переважно панегіричної поезії, —•

вірші, що виголошувалися на різних урочистостях, писані до тих або інших дат і подій, на честь поважаних людей. Це різного роду віршовані орації — уславлення чи привітання; панегірики, що виголошуються з приводу урочистих зустрічей видатних діячів або даруються покровителям у подяку за підтримку чи в супровід проханню про підтримку. Особливе місце серед них займають погребові й поминальні плачі («ляменти», «трени»)

Від першої половини XVII ст збереїлось кілька помітних «лямен-тів», між якими виділяються «Вірші на жалосний потреб... Петра Конашеви-ча-Сагайдачпого» (К., 1622), написані Касіяном Саковичем. Видатними пам’ятками панегіричної поезії є декламації, присвячені Петру Могилі, насамперед складена києво-печерськими друкарями «Імігологія» (К-, 1630) та «Євхаристиріои» (К-, 1632) Софронія Почаського. Серед поетів-панегіри-стів XVH — початку XVIIІ ст. слід згадати Якова Седовського, Григорія Бутовнча, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефапа Яворського.

Адресовані царям, гетьманам, магнатам, церковним ієрархам, панегіричні вірші нерідко мали офіційне феодально-церковне спрямування і бували приправлені лестощами, частково зумовленими залежністю авторів од адресатів, а частково — етикетом. Водночас панегірична поезія давала простір для висловлювання прогресивних суспільно-політичних ідеалів і навіть конкретних вимог від імені тих чи інших кіл до людей, наділених владою і багатством. Характерні вірші Івана Величковського на честь Лазаря Барановича (бл. 1683 р.) та Івана Самойловича (1687). Своєрідним різновидом громадянської політичної поезії були «антипанегірики» — пасквілі, у яких відображалися станові і групові суперечності. Показовий щодо цього віршований пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його сипів.

Панегірична спадщина поетів XVII ст. цікава формою стилю барокко. Поети-панегіристи «винаходили» несподівані тропи і вишукані фігури, алегорії і символи, каламбури, запозичували образи із античної поганської міфології, історії й літератури, вдавалися до вигадливих способів віршоскладання, до ускладнених прийомів композиції.

Етикетна поезія мала також «низьке» крило — серед віршів, що дійшли до нас од «спудеїв» і «мандроваппх дяків», знаходимо чимало жартівливих орацій, витриманих в бурлескно-травестійному і пародійному ключі.

Великою популярністю користувалася епіграматична поезія. Терміном «епіграма» позначався вірш, котрий відносно коротко, зрозуміло, але художньо й дотепно розповідає про якийсь предмет, якусь особу чи подію. Гарна епіграма повинна була дивувати і захоплювати грою слів. Поет-епіграматист, описуючи, мав повчати, вихваляти або осуджувати.

З-поміж епіграматистів першої половини XVII ст. звертають на себе увагу Даміан Наливайко, Памво Беринда, Лаврептій Зизаній, Тарасій Земка, Кирило Транквіліон-Ставровецький. Усі вони, прийнявши духовний сан, займалися друкарством і «орнаментували» епіграматичними, здебільшого геральдичними, віршами друковані книги. В цих віршах висловлювались злободенні ідеї і настрої. Прославляючи меценатів, поети приписували їм ті риси, які хотіли бачити в українських і білоруських магпатах-феодалах, висловлювали вдячність за матеріальну підтримку культурно-просвітніх починань.

Лазар Баранович в епіграмах своєї книги польськомовних віршів «Лютня Аиоллопова» (К.,-1671) висловлює прагнення до миру, закликає до припинення міжусобних чвар, до об’єднання для боротьби проти турецько-татарських загарбників, нагадує про муки, що їх доводиться терпіти християнським невільникам в турецькому і татарському полоні. В його епіграмах трапляються виразні замальовки гірких проявів лихоліття, рис побуту, суперечностей між бідністю і багатством, картин природи.

Талановиті епіграми, написані українською книжною мовою в 60—70-ті роки, залишив після себе Іван Величковський. У його-віршах філософські роздуми чергуються з побутовими спостереженнями. Іванові Величков-ському належить переклад українською мовою гострих латинських епіграм англійського гуманіста Джона Овена.

Видатною пам’яткою української літератури є збірник сатиричних епіграм «Світ, оглянутий по частинах» (Краків, 1697), написаний польською мовою Данилом Братковським. У ньому висміюються свавільність, продажність, пихатість і безвідповідальність шляхти, її лінощі, паразитизм і захланність. Поет виступає на захист пригноблених, відстоює рівність усіх людей, вимагає, щоб кожний працював сам на себе. Ідеї ці привели волинського шляхтича Братковського до участі в селянсько-козацькому повстанні і до страти на луцькому ринку.

На грані XVII і XVIII ст. велику кількість цікавих за змістом і формою віршів переважно епіграматичного характеру, писаних близькою до народної мовою, створює Климентій Зіновіїв 11. У його поетичній спадщині, крім, власне епіграм, є й елегії, й упімнення, і канти, і псалми, і пісні, і молитви, і орації, і нищенські вірші тощо. Але тенденція до опису і характеристики, визначальна для епіграматичних жанрів, у них домінує.

Климентій Зіновіїв поєднує шкільну поетичну виучку і багатий життєвий досвід. Цей мандрівний ієромонах писав свої твори «із скорбі», «будучи в гоненії», блукаючи не тільки по Україні, а й заходячи «в далекі краї» — в Білорусію, Литву, Польщу, Росію. Він спирався на факти і явища, які спостерігав у повсякденному житті, черпаючи образну матерію не лише із «святого писанія» і «старовічних книг», а й з навколишньої дійсності, з поетичної творчості простолюду. Особливо багата його палітра на прислів’я і приказки — адже Климентій був і поетом, і заповзятим пареміографом, зібравши у своїй записній книзі, укладеній між 1700 і 1709 pp., крім власних віршів, близько двох тисяч народних «приповістей».

Тематично вірші Климентія Зіновіїва охоплюють найрізноманітніші сфери побуту. Щодо цього його книга має енциклопедичний характер. Вона виразно відбиває соціальні протиріччя і класові антагонізми:

Що далій на світі горш біда иаставає, же убогий чоловік во всем погибає.

Хоч може бідний в людей що і заробити, то багатий не хоче слушне нагородити.

Він робить багато реалістичних замальовок сучасного життя, сатирично викриваючи «сильних світу сього», біле і чорне духівництво, «не годних похвали» козаків, гендлярів, лиходійства «людей пам’ятозлобннх урядових», різного роду злочинців, загальнолюдські вади тощо, а водночас всіляко уславлює «труждателів» — ремісників, бурлак-наймитів, робітників промислів, хліборобів, козаків-воїнів, докладно описуючи різноманітні ремесла і промисли. Як і інші його сучасники, він знемагає від «воєнних невчасів» і мріє про «времена тихомирнії».

За всіма своїми якостями і особливо за широтою тематичного діапазону книга віршів Климентін — видатне явище низового барокко.

Своєрідним різновидом епіграматичного жанру були «курйозні», чи «фігурні» вірші. Естетичний смисл цих словесних «грашок»,— так іменував їх майстер і теоретик курйозного віршотворетва Іван Величковський («Млеко», 1691), полягав у тому, щоб збуджувати у читачів розумову напругу, яка б допомагала їм осягати невідоме й незрозуміле, змусити їх розв’язувати задачі, розгадувати загадки. В цих віршах словесна гра поєднувалася з графічними формами і живописними (колористичними) ефектами. Як і в геральдичних віршах, тут втілювалася характерна для барокко тенденція до кооперування і синтезування різних типів художньої творчості — в даному разі поезії й образотворчого мистецтва.

Середина і друга половина століття породжує віршовані твори про події визвольної війни і наступних років. Створені в період суспільного піднесення, викликаного всенародною боротьбою,