Читати книгу - "Повість полум'яних літ"

спускав з неї очей. Було так тихо, що, здавалось, чути рух крові в серцях.

 Ніяка промова не могла дужче зворушити юні натури учнів, викликати більшу схвильованість, ніж ці прості слова. В устах молодої вчительки голос народу пролунав невмирущим тисячорічним дзвоном, немовби звідкілясь здалеку засурмили над Дніпром прадідівські сурми, заіржали коні на степових пагорбах, потягло потом і кров'ю древніх січ, і могутній брязкіт старих мечів розлігся над гуркотом нещодавно відгримілих рідних гармат і танків. Все було зрозуміло до кінця. Все кликало на подвиги.

 Комісар не зводив з Уляни водяних очей. Грибовський шепотів на вухо йому переклад і так само жер її очима.

 Уляна відчувала на собі погляди ворогів, їй було страшно, як буває страшно в першому бою молодому недосвідченому воїну, коли з флангу починають поливати його безперестанним нищівним вогнем. Але ось під натиском благородної волі до життя й перемоги стишується хвиля страху. Увільнившись від життєвих пут, кидається воїн вперед з удесятеро більшою снагою, й тоді особливої влучності набувають його удари по ворогові і з особливою владною силою лунає його бойовий клич.

 ..Голос Уляни зміцнів. За якусь мить він ніби постарішав на декілька років. В ньому пролунав відвертий уже заклик.

 — Коли дев'ятсот сімдесят другого року орди печенігів, керовані візантійцями, оточили його біля дніпрових порогів і він побачив, що виходу ніби нема, він все-таки знайшов для себе й своєї дружини вихід у битві. Коли всі були поранені, й мечі потупились, і смуток закликав до втечі з поля битви, він сказав: «Воїни, не посоромимо землі Руської, поляжемо тут кістьми. Мертві сорому не ймуть».

 Тоді відповіла йому дружина: «Князю, де ти своєю накладеш головою...»

 — «Там і ми накладемо своїми!» — загомонів раптом весь клас і замовк.

 Запала недобра тиша. Шредер підвівся.

 — Смерть німецьким окупантам? Дуже добре! — Зловісний рум'янець забагрив його обличчя. Він знавіснів, почувши те все.

 — Встать! — гаркнув Грибовський. Учні встали.

 — Ахтунг!!

 На дверях з'явились озброєні солдати.

 — Пане камісар, але ж це лекція! — хвилювався Василь Маркевич. — Це тільки лекція з нашої стародавньої історії!..

 — Зараз ви дістанете можливість знати дещо з нової історії, — сказав Шредер.

 Грибовський перекладав. Шредер з ненавистю подививсь на Уляну.

 — Я звик шанувати жіночість, навіть коли я зустрічаю її в особі, вартій не шани, а, припустімо, кулі чи зашморгу, за імперськими законами, але я...

 — Пане комісар!..

 — Тихо!

 — Я прощаю фрейлейн Уляну...

 — Я не потребую вашого прощення! — сказала  Уляна.

 — Беру це до уваги, — сказав Шредер і, жестом

 звелівши вивести Уляну, подививсь на вчителів.

 —Я мушу взяти всю школу під захист від її нерозумного впливу. Вона, як мені відомо, комсомолка.

 — Тут всі комсомольці, — сказав молодий учитель

 Сергій Гомон, коли поліцаї виводили вчительку.

 — Неправда, я не комсомолець! Ви не смієте так говорити! — захвилювався вчитель молодших класів Гордій Мандрика. — Уляно Василівно, скажіть, що я не комсомолець!

 — Ви? Певно, що ні, — сказала Уляна, оглядаючись на Мандрику. — Ні, ні, який же ви комсомолець!

 — Зрештою, мені байдуже, комсомольці ви чи ні, — сказав Шредер. — Я хочу, щоб ви всі, вчителі й учні старших класів, однаково добре згадували мене в Німеччині, куди ви поїдете сьогодні ж...

 — Дозвольте!.. Сьогодні?..

 — Тут вам нема чого більше робити. Зрозуміли?

 — Але ж ми вчимось! — пролунав учнівський дівочий голос.

 — Ви не будете вчитись. Ви будете працювати. Нерозумно вчитись у селі. Ви є землероби. Цим сказано все!

 — Це неможливої Це помилка! Я не вірю! — спалахнув Василь Маркевич. — Німеччина Гете, Шіллера!.

 — Помовчте! Це нетактовно, — сказав Грибовський. — Залишиться три групи молодших і вчитель Мандрика.

 — Мандрика? Стривайте! Перекладіть йому! Вибачте, пане комісар, вас невірно інформували відносно нашого села! — Василь Маркевич побіг за комісаром до суміжного класу.

 — Наше село не таке, як ви думаєте. За роки радянської влади в ньому виросло багато інтелігенції — лікарів, інженерів, педагогів. Є вже вчені, агрономи, хіміки... Адже у нас...

 — У нас, у нас! — розсердився Шредер. — Не забувайте, що сьогодні тут вже не ми у вас, а ви у нас!

 — Ви не тямите, що ви кажете. Дурень ви! — скипів раптом Василь Маркевич.

 — Не кажіть таких слів, — прошипів Грибовський.

 — Що він сказав?

 — Він збожеволів.

 — Що він сказав?

 — Я сказав, що вони не поїдуть до Німеччини. Грибовський переклав.

 — Вони вам про це сказали? — Шредер зблід.

 — Я їм це сказав, — відповів тихо, але твердо Василь Маркевич.

 — Неправда! Василь Маркевич цього нам не казав! — почувся схвильований голос молодої вчительки. — Він клепле на себе.

 — Перекажіть цьому більшовикові, що він може

 вважати себе повішеним!

 — Слухайте, збагніть же ви, що вас завойовано ! — сказав учителеві Грибовський, зціпивши зуби. — Комісар сказав, щоб ви були обережнішим у висловах. Вас

 можуть покарати...

 — Брешете! — сказав раптом Шредер українською мовою. —Я сказав, що ви можете вважати себе вже повішеним, а ви зниженим на чин. Курбацький!

 Начальник поліції Федір Курбацький у три скоки опинився перед Шредером. Це був молодий дезертир, жорстокий і безвольний, бандит і грабіжник, що не раз сидів у тюрмі, відбуваючи мізерно легкі покарання за свої злочини. Начальником поліції він став з першого ж дня фашистської навали і з першого ж дня почав наганяти жах на весь район. Від руки цього підлого виконавця фашистських наказів загинули десятки людей, що кляли перед смертю свою нерозумну благодушність, бо свого часу, коли мали владу й обов'язок знищити злочинця, жаліли його матір і нікчемного скнару батька.

 — Бий! — наказав комісар.

 Курбацький озирнувся й закляк: перед ним стояв старий директор школи.

 — Не чіпай! — загув клас.

 Курбацький розгубився. Навіть йому не ставало зухвальства підняти руку на Василя Маркевича.

 Тоді Шредер, побачивши, що справа набуває зовсімне бажаного повороту, щосили вдарив Курбацького стеком — раз, два, три! — і тоді бандит, хропучи з болю, як пес на припоні, кинувся на директора.

 — Товариші! Тікаймо! — захвилювались учні в сусідніх класах.

 — Чуєте? Куди ж тікати?

 — Вони оточили школу!

 — Прориватись! Прориватись!

 Учні, хлопці й дівчата, восьмого й дев'ятого класів стояли за партами й дивились у вікна. До школи під'їхали вантажні машини з