Читати книгу - "Lux perpetua"

стоїть. — Ти дуже ризикуєш, з'явившись у Вроцлаві. Як на мене, то це вже навіть не ризик. Це зухвале шаленство.

— Повір мені, велебний отче, — опустив очі Рейневан, — я не з'явився би тут, якби не мав на те причин.

— Про які я здогадуюся.

— Отче…

Отто Беесс лупнув долонею по столі та, швидко піднісши другу руку, наказав йому мовчати. Сам теж довго мовчав.

— А так між нами, — врешті-решт заговорив він, — отой чолов'яга, якого ти чотири роки тому, після вбивства Петерліна, завдяки мені видобув від Стшегомських кармелітів… Як він тобі казав себе називати?

— Шарлеєм.

— Шарлеєм, ха. Ти все ще контактуєш з ним?

— Останнім часом — ні. Але загалом — так.

— Ну то якщо ти взагалі зустрінеш цього… Шарлея, передай йому, що ми з ним побили глеки. Він дуже мене підвів. Кудись до дідька поділися розум і спритність, якими він колись славився. Замість Угорщини, як мав би, вивіз тебе до Чехії, затяг до гуситів…

— Нікуди він мене не затягав. Я сам пристав до утраквістів. На те була моя власна воля і моє власне рішення, якому передували тривалі роздуми. І я впевнений, що вчинив правильно. Істина на нашому боці. Я вважаю…

Канонік знову підніс руку, наказуючи Рейневанові замовкнути. Його не цікавило, що вважає Рейневан. Вираз його обличчя не залишав жодних сумнівів стосовно цього.

— Як уже було сказано, я здогадуюся про причини, які привели тебе до Вроцлава, — промовив він нарешті, піднімаючи очі. — Я здогадався про них дуже легко, ці причини у всіх на вустах, ні про що інше ніхто й не говорить. Твої нові одновірці та брати по вірі, твої побратими у боротьбі за істину, твої друзі та товариші уже два місяці спустошують клодзьку землю і Шльонськ. Два місяці в рамках боротьби за віру та істину твої брати, Сирітки Краловця, вбивають, палять, грабують. Вони пустили з димом Зембиці, Стшелін, Олаву та Нємчу, дощенту пограбували генриківський монастир, сплюндрували та спустошили половину Надодрянщини. Зараз, кажуть, вони тримають в облозі Свидницю. А ти зненацька з'являєшся у Вроцлаві.

— Отче…

— Мовчи. Подивися мені в очі. Якщо ти прибув сюди як гуситський шпигун, диверсант або емісар, залиш мій дім негайно. Переховуйся деінде. Не під моїм дахом.

— Мені болять, — Рейневан витримав погляд, — твої слова, велебний отче. І думка, що я міг би бути здатний на таке неподобство. Думка, що я міг би наразити тебе на ризик і збитки…

— Ти вже наразив мене на ризик тим, що прийшов сюди. Дім може бути під наглядом.

— Я був обережний. Я вмію…

— Ти вмієш, я знаю, — досить різко перебив його канонік. — І що саме ти вмієш, я теж знаю. Чутки розходяться швидко. Дивися мені в очі. І кажи прямо: ти тут як шпигун чи ні?

— Ні.

— Отже?

— Мені потрібна допомога.

Otto Беесс підняв голову, подивився на стіну, на образ, на якому язичники за допомогою велетенських кліщів здирали шкіру зі святого Бартоломія. Потім знову вп'явся поглядом в очі Рейневана.

— Що потрібна, то потрібна, — серйозно підтвердив він. — Ще й як потрібна. Більше, ніж ти думаєш. І не тільки на цьому світі. На тому теж. Ти перебрав мірку, синку. Перебрав мірку. Ти так завзято виступав на боці своїх нових товаришів та братів по новій вірі, що прославився. А надто після грудня минулого року, після битви під Велиславом. Закінчилося так, як мало закінчитися. Тепер, якщо мені дозволено дати тобі пораду, молися, кайся і покутуй. Голову попелом посипай, і то густо. Інакше спасіння душі ти, вважай, просрав. Ти знаєш, про що я говорю?

— Знаю. Я був при тому.

— Був? У соборі?

— Був.

Канонік якийсь час мовчав, тарабанячи пальцями по столу.

— Багато буваєш, — врешті-решт сказав він. — Боюся, чи не забагато. Я на твоєму місці обмежив би це бування. Повертаючись ad rem: від дня двадцять третього січня, від неділі Septuagesimae[10], ти опинився поза Церквою. Знаю, знаю, що ти на це скажеш, гусите. Що наша Церква недобра і відступницька, а твоя праведна та істинна. І що на анафему тобі начхати. Чхай, твоя воля. Зрештою, тут не місце і не час для богословського диспуту. Ти прийшов сюди, я вже здогадався, не на те, аби шукати допомоги в питанні спасіння. Тобі напевне йдеться про речі більш світські та насущні, радше про profanum, ніж про sacrum. А тому кажи. Розповідай. Говори, що тобі дошкуляє. А позаяк я до вечірні повинен бути на Острові Тумському, розповідай стисло. Наскільки це можливо.

Рейневан зітхнув. І розповів. Стисло. Наскільки це було можливо. Канонік вислухав. Вислухавши, зітхнув. Важко.

— Ой, хлопче, хлопче, — промовив він, хитаючи головою. — Ти стаєш збіса неоригінальним. У тебе всі клопоти на один копил. Усі твої проблеми, дозволь мені назвати це по-вченому, feminini generis.

* * *

Земля здригалася від ударів копит. Табун мчав полем учвал; немов у калейдоскопі, мерехтіли на льоту лискучі боки та крупи: гніді, карі, сиві, булані, каштанові та в яблуках. Розвівалися хвости і буйні гриви, з ніздрів била пара. Дзержка де Вірсінг обіруч сперлася на луку сідла, дивилася, в її очах були радість і щастя. Можна було подумати, що то не конярка дивиться на своїх жеребців та кобилок, а мати — на своїх дітей.

— Виходить, Рейневане, — обернулася вона нарешті, - що всі твої гризоти на один копил. Кожен із твоїх клопотів, виходить, у спідниці і з косою.

Вона погнала сивка клусом, помчала за табуном. Рейневан поспішив за нею. Його кінь, зграбний гнідий жеребець, був іноходець, Рейневан ще не зовсім освоївся з нетиповим ритмом його бігу. Дзержка дозволила йому зрівнятися з нею.

— Я не можу тобі допомогти, — видихнула вона. — Усе, що я можу для тебе зробити, — це подарувати жеребця, на якому ти оце сидиш. І додати до нього моє благословення. А ще причеплений до вуздечки медальйончик зі святим Елігієм, покровителем конярів. Це добрий кінь. Сильний і витривалий. Він стане тобі в пригоді. Прийми його від мене у дар. На знак великої подяки за Еленчу. За те, що ти для неї зробив.

— Я тільки повернув борг. За те, що вона колись зробила для мене. А за коня вдячний.

— Крім коня, я можу тобі допомогти ще тільки порадою. Повертайся до Вроцлава, відвідай каноніка Отто Беесса. Чи ти вже його відвідав, га? Коли був у Вроцлаві з Еленчею?

— Канонік Отто в неласці у єпископа. Здається, якраз через мене. Він може бути ображений, може зовсім не. зрадіти моєму візиту. Який може