Читати книгу - "Соняшнi кларнети"

Дніпро!

…Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,

Бог засіває.

Падають

Зерна

Кришталевої музики.

З глибин Вічності падають зерна

В душу

І там, у храмі душі,

Над яким у недосяжній високості в'ються голуби-молитви

Там,

У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,

Натхненними, як очі предків!

Він був мов жрець сп'янілий від молитви —

Наш Київ, —

Який моливсь за всю Вкраїну —

Прекрасний Київ,

                         — буря!

Стихійно очі він розкрив —

І всі сміються як вино…

                         — блиск!

                         — жах!

Розвивши ясні короговки

(І всі сміються як вино),

Вогнем схопився Київ

У творчій високості!

: здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.

Тисячі очей…

Раптом тиша: хтось говорить.

: слава! з тисячі грудей.

І над всім цим в сяйві сонця голуби;

: слава! — з тисячі грудей.

Голуби.

То Україну

За всі роки неслави благословляв хрестом

Опромінений,

Ласкою Божою в серце зранений

Андрій Первозванний.

І засміялись гори,

Зазеленіли…

Але ж два чорних гроба.

Один світлий.

І навкруг

Каліки.

Повзають, гугнявять, руки простягають

(О, які скорчені пальці!) —

Дайте Їм, дайте!

їсти їм дайте — хай звіра в собі не плекають,

— дайте.

Повзають, гугнявять, сонце проклинають,

Сонце і Христа!

Проходять:

бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику

Проходять:

Чорний птах — у нього очі-пазурі!

Чорний птах із гнилих закутків душі,

Із поля бою прилетів.

Кряче.

У золотому гомоні над Києвом,

Над всією Вкраїною —

Кряче.

О, бездушний пташе!

Чи це не ти розп'яття душі людської

Століття довбав?

Століття.

Чи не ти виймав живим очі,

Із серця віру?

Із серця віру.

Чого ж тобі тепер треба

В години радості і сміху?

Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?

Говори!

Чорнокрилля на голуби й сонце —

Чорнокрилля.

— Брате мій, пам'ятаєш дні весни на світанню волі?

З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках,

Славили сонце!

А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись сльози…

                                     — Не пам'ятаю. Одійди

— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш?

е ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, —

Невже ж ти не впізнав?

                                    — Відступись! Уб'ю!

Чорний птах,

Чорний птах кряче.

І навкруг

Каліки.

В години радості і сміху

Хто їх поставив на коліна?

Хто простягнуть сказав їм руку,

Який безумний бог — в години радості і сміху?

Предки з жахом одвернулись.

: виростем! — сказали тополі.

: бризнем піснями — сказали квіти.

: розіллємось! — сказав Дніпро.

Тополі, квіти, і Дніпро.

Дзвенить, дзвенить, дзвенить

І б'ється на шматки…

— Чи то не золоті джерела скресають під землею?

Леліє, віє, ласкавіє,

Тремтить, неначе сон…

— Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір?

: виростем! — сказали.

: розіллємось! — Дніпро.

Зоряного ранку припади вухом до землі —

…ідуть.

То десь із сел і хуторців ідуть до Києва —

Шляхами, стежками, обніжками.

І б'ються в їх серця у такт

— Ідуть! ідуть! —

Дзвенять немов сонця у такт

— ідуть! ідуть! —

Там над шляхами, стежками, обніжками.

їдуть!

І всі сміються, як вино:

І всі співають, як вино:

Я — дужий народ,

Я молодий!

Вслухався я в твій гомін золотий —

І от почув.

Дививсь я в твої очі —

І от побачив.

Гори каміння, що на груди мої навалили,

Я так легенько скинув —

Мов пух…

Я — невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний Дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

Вітай нас рідними піснями!

Я — молодий!

Молодий!

1917