Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

на стіл, відтіля на піч, а з печі на шафу. Сидить, миється якби нічого не сталося і дивиться на Юрка. В її очах насмішка й пустощі. Зрештою, оці всі колісцята дуже милі й їх приємно розганяти по підлозі.

Під час обіду Джіґа сидить на подолку у своєї пані й принюхується до харчів. Найчастіше вона не голодна, її заздалегідь нагодувала Зоська. Але який смачний кусок м’яса — чому ні? Джіґа простягає обережно лапку й нашпилює на пазурі кусок з паниної тарілки. От тоді вже Віра:

— Лабетіцьом у тарілку? А то хто дозволив?

Та Джіґа знає, що такий вигук рішучо нічим не грозить. Вона спокійно зістрибує з подолка і присівши під столом з’їдає свій зловлений кусок. Треба сказати, що такі лови їй дуже до вподоби і таке м’ясо куди краще смакує як те, що Зоська наложить у тарілку.

Після обіду Віра приймає в своїй канцелярії хворих. Але Володко лягає до ліжка подрімати. Джіґа йде разом з ним і засипляє смачно, простягнувшись на цілу довжину біля його теплого боку.

Вечір — найкраща частина Джіґіного дня. З настанням сутінків кожна кицька оживлюється. Час бо на лови та нічні пригоди. Джіґа бігає, грається, вишукує по кутках різні речі, що їх там закотили її м’які лапочки, чатує й полює на когось з хатніх чи на речі. Помагає Зосьці в господарці, вмішуючись в кожну її роботу та розкидаючи все, що вона хоче мати під рукою. Клубки з нитками завжди в небезпеці, їх Джіґа завжди краде Зосьці. Лягає на підлогу і, взявши клубок у четверню, штовхає, дере, скубе зубами, а потім підстрибує і підганяє лапкою. Клубок котиться, Джіґа за ним у погоню.

Часто вона виходить на балькон. Тут Вірині квіти і між ними мухи. Часом Джіґа скубне якого листочка, але найчастіше полює на мух і метеликів. Он припавши до нагрітого бетону слідкує пильно за білим метеликом. Хай тільки присяде на гілці! Тоді Джіґа підстрибує і вже тримає в зубах бідного метелика. Потім покладе його на землю та пробує підганяти лапкою. Але то така тендітна дичина — той метелик: ані не ворухнеться, а киця хотіла б погратися.

Великі, волохаті чмелі надто мудрі щоб дати себе зловити. Вони, щоправда, залазять по мід до яскравих келихів настурції, але скільки разів Джіґа вдарить лапкою по квітці, чміль утікає гудучи погрозливо.

Мухи меткі, але дурні. Джіґа ловить їх радо й часто. Найкраще ловити їх на склі вікна. Тоді спинаючись по склі дуже приємно ловити їх лапками й зубами.

І хоч мале то все, а смакує несогірше. Юрко питається у Віри:

— Чому Джіґа їсть мухи? Вона наїлася м’яса, а муха така несмачна. Я раз ковтнув муху і мені було дуже погано.

Але Джіґа не ковтає мух. Вона їх розкусує й розжовує, це, мабуть, для неї як цукерки, таке мале ніщо.

На ґанку теж буває Джіґа. Там домашні помічниці, такі як Зоська, тріпають постіль і виходять на балачку. Тріпання Джіґа не любить, пам’ятаючи як сусідська Андзя потягнула її раз тріпачкою. Так собі для жарту, нізащо. Але то боліло! Тож заки виходить на ґанок, розглядається чи немає Андзі. Є там одна дуже приємна річ: у кутку є скринька з вугіллям, біля неї Андзя висипає кухонні відпадки. До них злітаються горобці і часом навіть галки. Зачатувати на скринці або поза нею та й гиц, на горобця!

Тількиж Андзя, проклята Андзя! Раз Джіґі вдалося зловити горобця, та Андзя відібрала ще й побила кицю. І чого вона розщибається за такими злодюгами? Джіґа вернулась тоді в хату дуже пригноблена, довго вилизувала побитий зад і сумувала. Всеж лови біля скриньки надто принадні щоб їх занехати. Найкраще тоді, коли Андзі немає в хаті, пополудні як вона виходить на покупки чи з любим на прохід. Тільки ж знову містові горобці дуже хитрі, оці злодії годовані крупами з мішків перекупок і крихітками з вікон милосердних пань. Зловити такого та ще на вузькому ґанку не легко.

Господарі були задоволені, що киця ловка. Вправді в місті мишей небагато, проте киця хай буде кицею і знає свої обов’язки.

Он так мило й безжурно йшли Джіґіні дні. Треба сказати, що окрім пестощів і доброго харчу, все ж найкращою подією були лови чи то на предмети чи щось живе. Так і проминув майже цілий рік, ніхто й не зчувся. Щасливі дні серед домашнього затишку.

Розділ ІV
Пісня туги

Як би там не було, а зима вже минає: місяць лютий. У місті люди помічають, що дні стають ясніші та дещо тепліші. У полуднє починає капати з дахів, а горобці цвірінькають голосно, сидячи на них і радіють сонцю. Сніг заміняється в буру кашу, що згодом стає болотом. Слабке ще сонечко заглядає з-поза домів, але десь по далекому, високому небі линуть легесенькі, білі хмаринки і блідо-сині небесні простори всміхаються привітно. Уночі знову є мороз і болото замерзає, але вдень знову гріє сонечко і тепло.

Так зачинається весна в місті.

Чують її усі тварини. Вони навіть швидше як рослини. Бо ще в лісі і на полі сніг, а вже горобці цвірінькають голосно. Ще травичка не прозябне, а галки вже носять у дзьобах гілки і стелять гнізда високо на деревах. Снігурик кличе: «покинь сани — бери віз!», хоча ще лютує сніговія і де, де ще твій віз! Чує весну й кіт. Оце початок березня а навіть лютий. На дахах чи городах уже коти співають своїх весняних пісень, повних тужливої скарги й хижої жадібности. Не можна сказати, щоб людям ці пісні були до вподоби, а ще ж тому, що не дають спати вночі. Та котам