Читати книгу - "Квіти терену"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Згодом я пішла до школи. У школі вже вчилася й писати. До того тільки малювала гарненькі літери, немов ієрогліфи.
Школа, у якій я навчалась, була «із англійським нахилом», як тоді казали. Але вчительок української там було аж три. Усі тільки-но після випуску, діяльні та завзяті. Одна з них була нашою класною дамою. Тільки вони так товаришували і так часто замінювали одна одну, що тепер вже напевне не скажу — яка з них трьох. Всі вони любили нас, разом із нашими бійками, сльозами, синцями та лінощами. За віком вони ще не годилися нам, восьми- та дев’ятирічним, у матері, але залюбки поринали, разом з нами, у наше складне та часом незрозуміле нам самим шкільне життя і цілісінькими днями (бо працювала ще й «продльонка») були для нас справжніми шкільними матусями. Здається, у нас і мови не заходило про те, щоб когось звільнити від вивчення мови, як дозволялося і як подекуди було в інших школах. Йшли роки, наші «українки» дорослішали разом з нами. Рідні, рідні наші вчителі… Вони любили нас, навіть коли сердилися, і ми це відчували. Пам’ятаю їх з усмішками, жартами та піснями, бо голоси у них були чудові. Але саме з української мови я отримала свою першу і єдину «двійку». Тобто навіть не «двійку», а «одиницю»! Був диктант. Чи я так замріялась, чи хвилина така була. Та тільки у кінці речення, коли наша Лідія Михайлівна значущо проказала: «Крапка!», я й собі написала у зошиті: «крапка». Що вже тут скажеш! Цей щоденник з «одиницею» довго зберігався у моїй родині, аж до випускного десятого класу, до золотої медалі.
Потім був інститут. Багатотиражка «Інженерні кадри», перші публікації. Керувала редакцією Ірина — вона й познайомила мене зі справжнім літератором, поетом та письменником, який, на моє диво, просто жив у нашому-таки місті, як усі люди. Я тоді гадала, що поети живуть десь там, далеко, за обрієм, чи не на небесах.
Ірина попередила мене, що в нього хворе серце, нещодавно був навіть інфаркт. Тому я уявляла собі цього літератора, як доброго дідуся з білою бородою. Насправді він виявився гарним, хоча трохи ніби стомленим, дядечком. Але першим у моїй пам’яті так і зберігся образ із натяків Ірини.
Поет (він же і прозаїк) прочитав мої твори і запросив відвідувати літературне об’єднання, яким він керував. Порадившись зі своїми батьками, які поставилися до цього без ентузіазму, я погодилась.
Коли я стала відвідувати засідання літературного об’єднання, то переконалася, що поетів та письменників може бути багато, навіть забагато для такого невеличкого міста, як наше. На цьому літературному Олімпі було вже тісно, подекуди до штовханини; гомінко, велелюдно, як на ярмарку, куди я раз на рік потрапляла з батьками. Мені, одразу визначеній як «ні се, ні те», доручили вести протоколи засідань об’єднання. Тому спогади про літературне об’єднання асоціюються у мене зі словом «нісенітниця» (це я про себе, більше ні про що).
Засідання були бурхливі, до розкуйовджених локонів, до хрипких чи високих нот у голосі. Одного разу поважна пані з акуратними букольками читала свій вірш про німецького солдата, який палив на ганку і про щось одночасно думав. Мабуть, замишляв якийсь злочин. Був у вірші такий вираз: «Пригубил сигарету…». Ой, який здійнявся тут галас! Цитували словники, наводили рядки класиків. Казали, що сигарету пригубити не можна. Коли усі втомилися, серед цілковитої тиші авторка промимрила жалісно: «Ну, це ж німець…». «Точно, собаці — собача смерть», — тут же відгукнувся молодий гуморист. На цьому «прєнія» і закрили.
Ні, насправді там було цікаво — хоч би вже тим, що такого не було ані вдома, ані в інституті. Були талановиті поети, яким усі стихійно аплодували. Були яскраві вірші, які я пам’ятаю дотепер. Піднесені дискусії про шлях літератури, після котрих довго ще не розходилися, гуляючи групками у центральному сквері. Пам’ятаю, коли я прочитала свій коротенький простий вірш про спокій на душі, один із присутніх тоді маститих поетів підхопився, рвучко підійшов до мене і шанобливо поцілував руку. Я досить-таки знітилась, бо не йняла віри, щоб цей тридцятирічний дядечко дійсно зрозумів мої тінейджерські думки. Бачачи це, він, як справжній джентльмен, спробував пояснити, що він тільки-но розлучився зі своєю дружиною, а мій вірш якимсь чином показав йому, що не все втрачено… Звичайно ж, я думала про інше. Це було якось дивно. Лише згодом я зрозуміла одну річ: в тому і полягає дивна сила мистецтва, що кожен чує і бачить те, по що прийшов.
Як відповідальна за протоколи, я досить часто, найбільш — по телефону — спілкувалася із нашим керівником, назвемо його Аполлоном Петровичем. Відмінниця ще зі школи, я старанно сортувала нотатки, зшивала докупи аркуші з якимись текстами, складала протоколи засідань. Усе там видавалося мені якимсь казковим, несправжнім — і вірші про те, що трапилося «одного дня, трохи солом’яного…», заради яких кремезний коваль приїздив із сусіднього міста, і дорослі жінки, які вдавали з себе дівчаток із бантиками, і художник, схожий на кочівника, який протягом тижня у підвалі театру малював декорації, плакати та афіші, а щонеділі, пронизуючи нас блискучими очима, кидав у зал гарячі злі вірші, наче розтрощені на тверді рядки його гострими міцними зубами.
У будні мене це не обходило. Я жила звичайним життям вісімнадцятирічної дівчини-студентки, доньки своїх батьків. Але у ті недільні дні, коли збиралося літературне об’єднання, все було інакше. Іншою, не такою, як завжди, була і я. Я була майже доросла. Принаймні, у своїх власних очах.
Обов’язки мої, як секретаря, не були ані почесними, ані цікавими. Але часом я помічала із подивом, що деякі дорослі пані залюбки замінили б мене на цій примарній посаді. Я навіть кілька разів зверталася до нашого керівника, щоб мене переобрали. Але він чомусь не хотів мати секретарем дорослу пані і залишав опікуватися паперами мене, тихе, мрійливе та неуважне каченя.
З часом я звикла до того, що наш керівник дзвонив мені додому та перепитував деякі подробиці минулого засідання, занотовані у протоколі, чи звертався з проханням повідомити наших поетів та прозаїків про якусь важливу новину. Сам Аполлон Петрович, якому було тоді тридцять шість
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти терену», після закриття браузера.