Читати книгу - "Сусід"

class="book">Ми розлучились, але з того часу я більше ні Олега, ні його грошей, які він таки отримав, не бачила. То чи це можна назвати зрадою?

Радше — ні.

Стогін за стіною, який досягнув свого апогею, розсіяв мої спогади дрібними шматочками по раптом згуслому просторі спальні. Тепер до звуків, які видавала жінка, добавився ще й якийсь стукіт. Ритмічний. Та це ж… ліжко. Вірніше, ніжки ліжка, які то відриваються від землі, то знову зі всією силою опускаються. Ого! Такого я ще не стрічала. Я звичайно знала, що таке буває, та й різні анекдотичні ситуації чула, але щоб отак, за стіною… сусіди…

Останнім часом була настільки втомленою і вимученою переживаннями, що одразу навіть не розуміла, як на ті звуки реагувати. Розізлитись? Постукати їм в стінку — хай трохи принишкнуть, чи позвонити просто в двері і влаштувати скандал, який не скоро забудуть. Зрештою, потрібно поважати чуже приватне життя. Нема чого влаштовувати такі гучні оргії серед ночі в будинку з тонкими стінами.

Треба було думати куди в’їжджати, — єхидно думалось мені. З такою любов’ю до нестримних розваг могли б собі купити квартиру в старому будинку з метровими стінами — там тебе точно ніхто не почує. От хоч таку квартиру як була в мене… Ту, що я, таки послухавши Олега, доволі вигідно продала разом з приєднаною сусідньою кімнатою. Але що з того, що така квартира в мене була — жодного разу мені не довелося дізнатись, на які звуки здатне моє власне ліжко. Все було більше ніж травіально — я роздівалась, лягала, вкривалась ковдрою. За кілька хвилин, ретельно почистивши зуби пастою, ще й зубним порошком, приходив чоловік. Не встигала як слід зручно вмоститися, а він кількома відлагодженими і точними рухами допроваджував мене до задоволення. Мовчки і як годиться сприймала його старання. Терпляче завмирала ще на якусь мить, аби чоловік і собі наздогнав мене. Поцілувавши в чоло і побажавши доброї ночі, він з почуттям виконаного обов’язку пересувався на свій бік ліжка і в ту ж мить засинав. Мені не залишалось нічого іншого, як вторити йому. Ніяких тобі стогонів, ніякого ритмічного постукування ліжком.

Замість того, аби продовжувати злитись на нових сусідів, замість того, аби нарощувати в собі лють і образу за перерваний сон і за те, що в них є щось, чого я, судячи з усього, не мала, уява раптом почала малювати того чоловіка, який своїми могутніми поштовхами сотрясав ліжком і створював відчуття неминучого катаклізму.

Пішла на кухню випити води. Щось наче в горлі пересохло. Вернулась — звуки ударів об долівку зтихли. Чулося лише тихе схлипування жінки. Я читала, що деякі жінки від задоволення плачуть. Я навіть бачила це в кіно… але в житті… за стіною…

Захотілось його побачити. Того, хто заставив ту жінку за стіною звиватись, наче вугра на розпеченій блясі, того, хто видобув зі самої глибини її єства гортанні звуки задоволення, хто мав таку силу і пристрасть, від яких двиготів мало не весь будинок. Та найбільше мене розчулили її сльози. Він довів її до сліз. До сліз від щастя… Звичайно, я розуміла, що це безглузде бажання. Бажання, яке не має під собою жодної твердої основи. Тим більше в моєму нинішньому становищі, коли я зі всіх сил намагаюся не впасти у відчай, коли намагаюся попри повну втрату здорового глузду не втратити здатності мислити і не втратити останньої ниточки надії, що все ще налагодиться і стане на свої місця.

Боролася сама зі собою. З однієї сторони розпалена незвичними звуками серед ночі уява малювала якогось небаченого мачо, справжнього чоловіка, а з другої сторони в пам’яті виразно поставали наслідки потурання своїм бажанням.

2

— Вікторіє Миколаївно, прошу зайти до мого кабінету, — перед обідньою перервою прозвучало в телефонній слухавці.

Серце опустилося в п’ятки, в низу живота замлоїло. Так давно уявляла собі, що почую ці слова, але тепер, коли вони прозвучали насправді — втратила дар мови.

— Вікторіє Миколаївно. Це ви? З вами все гаразд? — стурбованим не на жарт голосом перепитував мій безпосередній керівник, Володимир Петрович.

— Так, звичайно, це я. А хто ще може зняти трубку в моєму кабінеті? — потроху приходила до тями.

— Не знаю… я чомусь завагався, коли… коли не почув відповіді… думав з вами щось сталося, — чоловік виправдовувався. Наче.

Він виправдовується! Він зніяковів. Він… Цього не може бути… Невже й справді мрії збуваються? Володя подобався мені з першої миті як тільки-но його побачила. Навіть до того як цю симпатію усвідомила. Ще тоді, коли в моїй душі панували сякі-такі мир та злагода. Запав в душу, як то кажуть, з першого погляду. З моменту, коли мені представили його як безпосереднього керівника.

— Від сьогодні ви, Вікторіє Миколаївно, цілковито належите цьому чоловікові. І душею, і тілом, — на всі зуби всміхаючись, прорік Генадій Юрієвич, вважаючи напевне, що займаючи посаду керуючого банком, може дозволити собі недвозначні жарти.

— Ну, що ви, що ви, з жінками так не можна. Тим більше при першому ж знайомстві, — вступився тоді за мене новоспечений керівник. — Все буде як завжди. Виконуйте свою роботу і ні за що не переживайте, Вікторіє Миколаївно. Я чоловік строгий, але ж не узурпатор. Шаную приватне життя, так що ніяких позаурочних чи роботи на вихідних. Хіба що… хіба що форс-мажор, звичайно.

Високий, стрункий в добре скроєному костюмі чоловік випромінював неймовірний такт, галантність і запах дорогого одеколону. Мені потроху деревяніли ноги і пітніли долоні. Таких чоловіків тут досі не було. Були інші, були й вищі і, мабуть, миловидніші, але цей… цей з… Я тоді одразу й не могла збагнути, що у Володимира Петровича не так. Не так як у інших… Тільки згодом зрозуміла, коли уже звикла… Коли могла спокійно розглядати, слухати і… відповідати. Це та особлива інтелігентність, яку не купиш за гроші. Бо саме тоді і не дуже дорогий костюм на тобі сидить як влитий і завжди напастовані мешти якось по особливому сяють.

О, Господи, а якщо він на прощання захоче поцілувати мені руку?