Читати книгу - "Мереживо людських доль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«В тої тато злодій».
«За ту люди не добре говорять».
«Та надто молода».
«Та вже занадто стара».
«Та не до тебе, бо вона для тебе зафайна».
І такої бесіди було майже щодня. Всі ті дівчата були й порядними, і красунями, але не в дівчатах була річ. Секрет Міськового незадоволення потенційними невістками крився в іншому.
Коли Місько взяв Ґенку за жінку, такої красуні на ціле село не було. Де не йшли разом — завжди люди дивувались, що то за файна в Міська жінка. І чоловіки на роботі про її красу жартували. І на весіллі всі її до танцю кликали, та в нього дозволу просили. Місько дозволяв, але всередині сам згорав від ревнощів. Навіть зараз, коли Ґенці вже добре за п’ятдесять, вона ще досить вродлива жінка. Місько останнім часом зовсім здурів. Навіть до сільмагу за хлібом жінку не відпускає. Сам ходить. А слідкує за нею пильніше, як в молодості. Чомусь вбив собі в голову, що й синові його буде так само погано, як йому при жінці красуні. Ось і руйнує тепер йому життя.
Але одного разу Владзьо таки прийняв важливе рішення, і не питаючи дозволу в батька та матері, повів до сільради доярку Іваську. (Сказати, що дівчина була невродливою — не можна. То образа для неї. Але навіть Іващин батько не раз питав у Бога, чому Він пожалкував краси для його дитини.) З сільради молоді пішли просто до Міська додому. Вже Владзьо жонатий! Тепер батько хай, що хоче робить, що хоче каже, а в нього є жінка. Ще й яка!
Місько з Ґенкою затримались в полі до самого смерку. Владзьо завжди вертався з колгоспу пізніше від них. Місько, знаючи що в хаті нема нікого, сміло увійшов. За мить хатні двері з гуркотом розчинились, і Місько кулею вилетів на подвір’я, де Ґенка ще обчищала чоботи від землі. Переполоханий чоловік дивлячись на жінку випалив своєю західняцькою мовою, яку напевне не вживав зо тридцять літ:
— Ґенко, там… там на п’єцу[13] щось такоє страшноє… такоє чорноє… так ся роззявіло.
— Що там на печі? Що, Міську? — Відштовхуючи чоловіка, жінка бігла до хати. Місько біг слідом.
— Гондечка, Ґенко, — показував пальцем на піч. — Ади-во, якоє страшноє!
Слідом за батьками увійшов і Владзьо, що якраз ходив до сільмагу купити чогось до столу, щоб відсвяткувати своє одруження.
— Ну що тату? Догодив я вам? — з порога буркнув Владзьо, — такої «файної» жінки як в мене ні в кого не буде. Можете доживати віку спокійно!
Невмирущий
Дід Захарій Козак, а в селі просто Марисенько мав велике щастя, бо прожив аж три життя. Три-не-три, а два точно.
Історія його народження сама по собі також є цікавою. Марисеньків батько, Андрусько Козак, сорокарічний шепелявий парубок, взяв собі за жінку Текинку Пипчикову. «Де ті Текинці ще було до віддаванє? Яка з неї жінка в штирнаціть років?» — не вчухали сільські дівки й молодиці, але Текинка прийняла сватів і вийшла заміж за Андруська, бо ніхто ніколи не сватався ані до однієї із її восьми старших сестер. Хто зна, чи ще трапиться їй хто, чи ні, а в дівках сидіти не хотілось. За першого й віддалась.
Як вже вони жили, так жили, але за не повних вісім місяців по весіллі Текинка народила Андруськові двох синів-близнюків. Текинка була дуже слаба по тих пологах, а Андрусько на крилах літав від радощів. Жінку він любив, а від коли народила, ще більше почав коло неї припадати.
Видно, що любив Андрусько Текинку добре. Результати були перед очима всього села: за п’ятнадцять років шлюбу дванадцятеро дітей. Правда, два рази Текинка народжувала близнят. А зараз ось, знов лежить, мучиться, плаче, бо почалось… і на чім світ проклинає Андруська.
Біжить Андрусько морозом до повитухи, видихаючи перед собою клуби білого, як молоко, гарячого повітря. Від повитухи треба зайти ще до панотця, щоб на вечір прийшов охрестити дитину, бо нехрещеним недобре ніч ночувати. Пішов городами, щоб менше людей бачило, бо самому вже шостий десяток. Над його плодовитістю в селі вже давно вижартовували жінки, а чоловіки запитували секрет чоловічої сили.
Вбіг Андрусько до панотцевої хати, зняв шапку в порозі, і зі словами «Слава Йсу Христу!», приступив до панотця й голосно цмокнувши поцілував руку.
— Що, знов? — запитав у Андруська панотець, вилупивши очі і піднявши вверх кудлаті широкі брови, тим часом витираючи заслинену руку. — Чи ви здуріли, Андрію?
— Знов, панотцику! — випалив чоловік, і опустив погляд додолу.
— Дайте си стрим, Андруську! Прошу вас, дайте си трохи стрим, — ходячи по хаті взад-вперед наголошував отець, і щироко розводячи руками навчав темного хлопа[14]. — Андруську, на ціле село такого цуда нема, як в вас. Ви як той варстат[15] діти робите…
— Отцику, пане отцику, — заторкотів Андрусько, — то не я!
— Не ви? — викотив очі на лоба священик, розгубивши від подиву слова. — А хто?
— То не я. Біг-ме[16] не я. То воно… якос… так само… — затявся чоловік.
Панотець не стримавши сміху голосно пирснув у кулак, а потім посадивши чоловіка на крісло біля себе почав науку.
— Ви, Андруську, трохи ся втихомирте! Що то ви так стриму не маєте? — То не я… — знову завів своє чоловік.
— Не ви. Не ви. Я зрозумів. То воно само… — тамуючи сміх продовжував панотець. — Ну дивіться: ви повинні дати жінці трохи відпочити. Ви ж її в гріб заженете тими дітьми. Кілько їх вже?
— Та аво, родит трийнацєте, — аж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.