Читати книгу - "Спокутий гріх"

class="book">— Деякі люди взагалі не одружуючись живуть і нічого, — якось боязко промовила.

— То ти такої долі мені бажаєш? — з докором випалила Емілія.

— Ну що ти, — заперечила Ірина. — Я кажу: пізнай його краще. А далі — слухай своє серце, — поспішила виправдатися Ірина. Адже усвідомлювала, що серйозно хвора й довго не проживе. З ким залишиться її донька? Не має жодного морального права прирікати її на самотність.

Ввечері Емілія зустрілася з друзями, колишніми однокурсниками: Таїсією Савчук, Властою Тарасовою та її нареченим Анатолієм Шаміним. Компанія зайняла столик на терасі в затишному кафе. Хоч усі й закінчили журфак — за фахом працювала тільки Власта. Робота Емілії хоч і вважалася фаховою, але була далека від справжньої журналістики. Макарова більше була зосереджена на іноземних мовах, Анатолій — на комп’ютерних технологіях, програмуванні, Таїсія — працювала в агентстві нерухомості.

Крім студентської дружби молодих людей об’єднувала любов до спортивних танців. Два рази на тиждень вони зустрічалися у клубі «Фантом», де займалися і підтримували форму.

— Шкода, що твій Антон мене заміж не кличе, — з неприхованою заздрістю мовила Таїсія. — Я б не сумнівалася. Таких, як він, лише у кіно показують: що зовнішність, що характер, що професія. Усе при ньому.

— Ну-у, характер ще треба пізнати, — не погодилася Власта Тарасова. — Інколи зовнішність буває дуже оманлива.

— Згідний, — відразу підтримав Власту Анатолій Шамін. Колись, ще на першому курсі, він був таємно закоханим в Емілію. Однак, дівчина бачила у ньому лише вірного друга. Довіряла, наче братові. Зрештою хлопець змирився й переключив свою увагу на її кращу подругу Власту. Тепер щасливий у взаємних відносинах.

— Антон здається чуйним, ніжним, уважним, — ділилася найсокровеннішим Макарова. — Казав — зробить усе, щоб я усміхалася.

— Не відвертайся від людини, як відчуваєш, що кохає, — порадила Власта. — Дай йому можливість розкрити себе. Це тільки на екрані — любов з першого погляду і всі щасливі. У житті все банально і приходить з часом. Інколи здається, що знаємо один одного досконало. А в складних ситуаціях виявляється, що той, хто вчора другом був, може холоднокровно зрадити. Тоді й розплющуються очі. Наче й не знала людину зовсім. Проте, буває й навпаки…

— Тебе щось стримує, — не витримав Шамін і втрутився у жіночу розмову. — Треба прислухатися до внутрішнього голосу. Ми ж не в середньовіччі живемо, аби собою жертвувати.

— Не перегинай, — скривилася Тая. — Мова йде лише про банальне побачення. Та Емма чомусь вирішила, що Антон вже кличе її заміж. Правильно? — скептично кинула в бік Макарової. — Розслабся і не панікуй передчасно. Можливо, більше двох побачень він і сам не витримає. Відчує твій холод і…

— Тая правду каже, — підтримала Власта. — Спробуйте. Може, до весілля й не дійде. А може…

— Ти закохаєшся, — весело докінчив Анатолій.

— За це й вип’ємо, — підняла келих Власта.

Всі дружно підтримали.

* * *

— Тобі сподобалась вистава? — обережно запитав Антон, коли прогулювались з Емілією вечірнім містом після відвідин театру.

— Так, — спробувала усміхнутися у відповідь. — Сучасна. Про сімейні стосунки: вона не кохала, тому зраджувала, а він страждав…

— Той чоловік сам винен, — підняв голову до вечірнього зоряного неба Волошин.

— Справді? — здивувалася Емма. Адже була впевнена, що Антон спеціально вибрав той спектакль, щоб показати, як страждає від нерозділеного кохання. — Чому?

— Та що він зробив для того, аби дружина покохала його? — зупинився й пронизливо глянув на Емілію. — Мучився в душі, страждав. Але його зовсім не цікавило, що відчуває вона. Можливо, ще дужче страждає? Може зраджує лише для того, аби привернути до себе увагу? Нещасна людина не здатна зробити щасливим того, хто поряд, — підвів підсумок.

— А ти здатен? — несподівано запитала Емілія.

Вона вже зрозуміла, до чого веде Антон.

— Здатен! — твердо відповів, наче очікував питання. — Заради коханої людини я цілий світ догори дриґом перевернути здатен. Закрити її собою від дощу й холодних житейських вітрів, ділити останнє й примножувати те, що є.

— То ти аж так кохаєш? — ледве промовила вражена Емілія.

— Люблю, — впритул наблизився й наскрізь проштрикнув дівчину палким гарячим поглядом.

Узяв її руки в свої долоні й ніжно поцілував.

— Виходь за мене, — завмер в очікуванні.

Від крижаного полум’я його незмигних сіро-сталевих очей Емілія заціпеніла. Чоловік налаштований вкрай рішуче й так просто не відступиться, навіть якщо вона й відмовить. У ньому відчувається порода хижака, сильний характер, сталеве терпіння. Він не наполягатиме, але й не відпустить…

Та ще Емма відчувала в ньому тепло, безмежну ніжність, реальну опору в житті, впевненість у завтрашньому дні. Це породжувало симпатію, притягувало.

Антон відповідальний, забезпечений, міцно стоїть на ногах і головне… кохає. Із нього безперечно вийде гарний чоловік і люблячий батько. А ще… маму нарешті можна буде показати закордонним лікарям. Її серце зовсім нікудишнє. Останнім часом з квартири майже не виходить, бо потім важко піднятися на третій поверх. Хоч виду не показує. Старається бути щебетливою, порається на кухні — Емма знає про її здоров’я. Такий зять, як Волошин, неабияк порадує неньку.

З думкою про маму на серці приємно защеміло.

Антон відчув її настрій. Повільно нахилився. Легенько торкнувся губ.

Емілія не заперечила. Волошин зрозумів — він на правильному шляху. Головне не схибити. Ще раз солодко глянув у її прекрасні очі, кольору моря, обережно погладив м’яке волосся і взяв у свої обійми…

— Ой не подобається мені це все, — ділилася своїми побоюваннями Зоя Павлівна з колегою Лідою Шаповаловою, спостерігаючи з вікна, як Емілія сідає в машину Антона.

Наречений приїхав, щоб забрати кохану на обід. Жінки були ровесницями, ще й обидві розлученими. Дякуючи житейському досвіду, на стосунках з чоловіками розумілися добре.

— Чому? — здивувалася Ліда. — Здається, він серйозно закоханий. Навряд чи обмане.

— Вона не закохана, — не відриваючи очей від вікна, задумано відповіла Зоя. — Думає, його любові вистачить на двох. Але ж…