Читати книгу - "Крадій"

Поїзд, човен чи дорога?

Він був менш ніж у милі від головного вокзалу, а звідти — куди завгодно, довгі щупальця Сіамської залізниці простиралися перед ним, але це було очевидно, легко, а поїзди ходили рідко та ненадійно. Не було справжнього розкладу руху, лише чорна дошка, на якій чоловік у косому кашкеті нашкрябував часи відправлення, що були радше обіцянками хороших намірів, аніж гарантією втечі.

Або ж йому пощастить. Можливо, там буде поїзд.

Дорога?

Автомобілі тут досі диковина, власність дуже багатих; краще вкрасти велосипед.

Француз метр вісімдесят заввишки, що педалює поміж таїландськими полями, досі може привернути до себе увагу; але з цієї проблемою він стикатиметься будь-де, що б він не робив.

О, ним зіграли, Ремі Берком! Ним грали задовго до того, як розпочалася ця гра.

Він обирає середній шлях і біжить до річки.

Гей-гей! Постіймо трохи, ви і я, на берегах Чаопхраї та послухаємо викрики, гей-гей! Хочете чогось, сер, хочете купити? Ось, я маю золото, срібло, дорогоцінні камені, тотеми священної сили; маю трави, спеції, загорнутий у бананове листя рис, смажену сарану, дуже добра, дуже смачна, горобці на шампурі, можна їсти цілком, креветки завбільшки як ваш кулак, гей-гей! Сповільніться, пане, сповільніться, це дуже хороша річ, ви іноземець, так, багатий, так, ви приїхали на Схід скуштувати чогось дивовижного: спробуйте це, купіть це, купіть її, купіть його; ну ж бо, пане! Плавучий ринок завжди тут: сотня маленьких плотів і човнів, дюжина великих пароплавів, кілька кліперів, що намагалися протиснутися з бухти на південь: ми тут, всі ми чекаємо на тебе, як ти чекав на нас, річкою Чаопхрая тече золото.

Ремі не купує.

Він має п'ятдесят батів у рюкзаку та одяг, що на ньому. Тепер кожний сатанг треба рахувати; кожну брудну монету, кожну виторгувану знижку. Він біжить захеканий і спітнілий, повітря схоже на вологий плащ, що огортає шкіру, втомленого іноземця проводжають поглядом здивовані обличчя, бо хто в Таїланді бігає? «Тримай серце прохолодним», — несхвально цокають язиками старики у дверях. Будь задоволений і тримай серце прохолодним.

За інших обставин він любив цю країну за її занурення в розслаблення. «Сонце занадто спекотне, — немов кажуть тут люди, — земля занадто мокра, гори занадто високі, рис занадто зелений для стресу, тож заспокойся, випусти пару, поїзд поїде тоді, коли матиме на це настрій, відлив настане, коли річка буде готова, тож навіщо ти захекався та ногами тупаєш?»

Він тупає ногами тому, що помре — його розум помре — якщо ви не приберетеся з його дороги!

Берег. Річка ще не повністю приборкана; вона досі несе пам'ять про добрі старі часи, коли місто плавало на ній і лише Великий Палац стояв на її шляху. У Ратанакосіні королі цієї країни збудували кам'яні стіни для захисту своїх домів, своїх сховищ, своїх крадених смарагдових Будд, але далі від цих витончених місць золота та позолоти у воду стирчать, наче язики вбитих леопардів, дерев'яні причали — найбільше людське втручання проти хвиль. Море на південь, але там великий ризик потрапити в міжнародні води, порушити правила, а чого Ремі боїться сильніше за смерть, так це арбітрів, білих і невблаганних, які знайдуть винного де завгодно. Над краєм води гудить гнус, мухи лізуть у пусті очні западини викладеної на продаж мертвої риби, дівчата легкої поведінки воркують до іноземних покупців і продавців, що прибули в порт, до охайних японців, що фиркають і йдуть до більш важливих зустрічей з більш важливими людьми; до бродяг-китайців, що через війну та політику залишили свою країну шукати нового призначення в нових місцях; до малайських робітників, що шукали смаку свободи; і до англо-індійських учених, що жили достатньо довго, щоб спитати себе: а що то воно взагалі таке, свобода? Вони прибувають, усі прибувають на ринок, прибуває сюди і Ремі, сподіваючись на те, що в цьому натовпі навіть він — навіть сміховинний він — не виділятиметься.

— Накхон Саван! Я їду в напрямку Накхон Саван! — звертається він до човнярів тайською, а ті сміються з його почервонілого обличчя та важкого дихання.

— Їдь поїздом, французе! — радить один, недбало перекидаючи через борт барильця зі срібною рибою. — Тобі сподобається поїзд!

— Я хочу поплисти човном.

— Чому? Це буде довше, а ти, схоже, поспішаєш.

— Мені річка подобається.

— Їдь поїздом, французе! Для тебе це набагато краще!

Спіймавши облизня, він дивиться на годинник.

Двадцять на першу.

Щоб він зробив, якби був Абгіком Лі?

Він би обов'язково обшукав готель, сподіваючись захопити Ремі зненацька. Але також він відправив би фігур на вокзал, встановив патрулі на дорогах, встановив кордон навколо Ратанакосіну та обов’язково — неодмінно — надіслав би фігур до берега річки. Можливо, не так багато, як до поїздів, але достатньо, щоб його помітили. Скільки для цього потрібно часу? Якщо йому пощастило, Абгік послав замало людей, щоб схопити його відразу; а що як ні? А що як в Абгіка такі хороші карти, що кожна його фігура — майстер муай боран, кожний — убивця?

Він глянув уздовж берега та не побачив нікого очевидного, ніхто не дивився на нього надто прискіпливо, надто довго, але ж тут, на цьому березі, серед бочок і ящиків, серед торгів і незгод, тут він впадає в очі найсильніше. Бідолашний Ремі Берк, найпомітніша людина в усьому Таїланді.

(Він дивиться й не бачить, але це не означає, що його ворогів тут досі немає, бо... Онде! Ми помічаємо жінку, за яку його погляд