Читати книгу - "Місто, якого не було"

Вони чудово розуміли одне одного. Досить було Фені подивитися на того, хто видавався їй смішним, як Хлопчик хапався за боки. Якщо ж він показував ка щось смішне, Феня пирхала в долоню.

Вони разом ходили до школи, вдвох поверталися додому й весело теревенили про всяку всячину. Однокласники брали Хлопчика на глузи, коли бачили в його руках два портфелі, але він не звертав на їхні шпильки уваги.

— Чудовий учора був захід сонця, — казала Феня, знаючи, що Хлопчик напевне бачив цю дивовижну картину, — півнеба палало!

— Наче горіла тисяча вогнищ, — підтакував Хлопчик.

— Ні, мільйон! А я вночі гуляла, — раптом зізналася Феня, викликавши в нього подив і заздрість.

— І тебе мама відпустила?

— Пхе, дочекалася, коли вона заснула, і… вилетіла у вікно! Місячні промені пестили моє тіло, а мене нічна тиша міцно обіймала. Я ж — невидимка…

— Ага, невидимка… Можна подумати, — бурчав Хлопчик. — Чому ж тоді коло вашої хати до півночі собаки гавкали?

— Ні, це неможливо! — вдавано обурювалася Феня. — Ви, чоловіки, надто прозаїчні. Найромантичніше перетворите в банальне…

Хлопчик хотів заперечити, але «ви, чоловіки» полестило його самолюбству, і він промовчав.

Взагалі він мріяв про те, щоб Феня бачила в ньому справжнього мужчину, а не довгов’язого підлітка, яким був насправді. Хотілося, аби в її зелених очах заіскрилося щось інше, несхоже на просто дружні стосунки.

5

Валеріан Семенович викладав у старших класах фізику. Худющий, невисокого зросту, запальний. Великі, на пів-обличчя окуляри в роговій оправі ледве трималися на крихітному гострому носику і робили педагога схожим на неповнолітнього мотоцикліста.

До Крутоярів Валеріан Семенович попав за розподілом педінституту, хоча зовсім не мав бажання їхати сюди. З першого дня містечко йому не сподобалося, називав він його «бісовою діркою».

— Хай йому грець! — дратівливо вигукував він, прокидаючись вранці у своєму холостяцькому ліжку і дивлячись на поплямовану стелю — наслідок учорашнього заливного дощу. — Місто, називається! Зачухане містечко!

Вчора ввечері, коли дощ тільки почав накрапувати, з учителем сталася дивна пригода. Йдучи увечері зі школи мимо ставка, Валеріан Семенович випадково глянув на вербу, що нависла над водою, і спинився, наче громом вражений. На дереві сиділа якась істота, схожа на людину, і розчісувала зелене волосся. «Очевидно, старшокласники вирішили пожартувати», — подумав фізик. Але тут же вгледів, що істота ця жіночої статі і зовсім гола.

Або ще таке. Збирав він одного разу в лісі гриби. Раптом чує голос:

— Не виривай гриби з корінням, фізик, бо дограєшся. А ніде ж ні душі. Звідки голос — неерозуміло. Чортівня якась, та й годі.

…Зціпивши зуби й гучно соваючи стільцями, фізик заходився одягатися. Швидше б збігли роки обов’язкового відробітку після інституту — знову б додому, до аспірантури! А вони ж, ці роки, повзуть, неначе черепахи.

Школярі в містечку теж якісь дивні. Чого варта лише одна Феня Моргана з 8-А! Геть замучила своїми дивними запитаннями. Ні, тут не занудьгуєш!..

Передчуття Валеріана Семеновича справдились — він таки зчепився з Фенею, хоча на те не було й причин. Тема уроку проста і зрозуміла: будова матерії, елементарні частинки. Розповідав правильно, як написано в підручнику, — доступною дітям мовою, в суворій відповідності з навчальною програмою і поурочним планом. І тут — ця Моргана. І те не так, і те як слід не розтлумачив. А наприкінці недвозначно закинула: «Ви, Валеріане Семеновичу, сприймаєте природу механічно, а вона, уявіть собі, жива!».

Фізик не вдався до диспуту з ученицею, лише, як міг, закликав її до порядку й дисципліни. Та Феня, звісно, таких слів не знала й тому не вгавала. Вона невідь-чому приплела сюди Ейнштейна й Уїлера, базікала про якісь елементарні частинки, нагадала про вакуумну піну і кварк-глюонну рідину.

Кров ринула в голову фізика, і він, ледве стримуючись, люто бгав аркуші поурочного плану. Йому вже ніяк не вдавалося стежити за ниткою міркувань невгамовної школярки, слух сприймав лише окремі слова:

— Я пам’ятаю, як говорив мені одного разу сер Ісаак. Маю на увазі Ньютона…

Багрянець на щоках фізика змінився смертельною блідістю, і Валеріан Семенович з ненавистю покосився на Феню:

— Сподіваюся, своєю присутністю ви ощасливите директора, як двісті років тому ощасливили Ісаака Ньютона.

Розлючений, він підійшов до кабінету з табличкою «Директор М. Р. Лін» і постукав. У голові гуло, в горлі пересохло, і Валеріан Семенович навіть не почув, чи йому відповіли. Прочинив двері й просто з порога відрапортував:

— Максиме Родіоновичу! Сил не вистачає! Знову ця Моргана!

І осікся. В кабінеті нікого не було. На підвіконні стояв запорошений глобус, на стіні висіла якась діаграма. Тихо і спокійно. Валеріан Семенович сів край столу, забарабанив пальцями по стільниці. Раптом за його плечима пролунав баритон директора:

— Валеріане Семеновичу? Що з вами?

Підхопившись, фізик очманіло дивився на Максима Родіоновича, який стурбовано схилився над журналом і червоним олівцем робив у ньому позначку. Його товсті щоки надулися. Директор мав буденний, трохи заспаний вигляд.

— Я… — заїкнувся Валеріан Семенович. — Мені здалося, що в кабінеті нікого немає. А ви… тут… Прошу вибачити…

— Хе-хе-хе, — розкотисто засміявся Лін. — А я, виявляється, тут. Був і є. Не помітили мене? Шкода… Начальника треба помічати. Нагнувся за ручкою, а ви зайшли і не вгледіли свого директора.

Немов на знак доказу він подав фізикові кулькову ручку.

— Нахилилися?.. — голос Валеріана Семеновича досі тремтів. — От так оказія… Ну, це добре, Максиме Родіоновичу, — він потроху заспокоювався. — А то останнім часом ввижається мені всяка чортівня. Нерви, мабуть… Та ще ця Феня Моргана. Працювати через неї неможливо. Вона оце на уроці…

— Знаю, знаю, — усміхнувшись, директор показав два великих, наче в бобра, зуби. — Зухвала. Самовпевнена. І все-таки ви з нею делікатніше, обережніше.

— Це ж чому, дозволю вас спитати? — спаленів Валеріан Семенович і без запрошення важко сів на стілець. — Та вона таку