Читати книгу - "Корида"

залишатися непоміченим. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів…

“— От і прекрасно. Нехай він почергує. Джон — надійний полісмен.

— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Зануди, яких світ не бачив.

— Вони й тепер такі.

— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів, правда ж? Самі собі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?

— Хіба це ми з тобою їх зробили?

— Ми — значить, люди.

— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив? А кажеш, що дурні ми. От зараз би стояв у тому залі, а так…

— Все одно без нас не обійдуться. Бачиш, скільки викликів. Як подуріли. Стріляються, вбивають, грабують…

— Здається, Джон викликає. Таки без нас не може.

— В чому річ, Джоне? Які в тебе проблеми?

— На Сьомій Авеню, в будинку 32, квартира 47, постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження зафіксувала самогубство.

— Письменник Артур Сет? Щось я про такого не чув.

— А підніми досьє. Цікаво, що то за невдаха.

— Який у нього номер? Ага, є — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга! Ось бачиш, тут написано: “Без певного роду занять”.

— А нам не все одно?

— І то правда”.

Повідомлення № 2. Радоксаль працює нормально. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Передаю запис його розмови з дружиною…

“— Артуре, ти так пізно сьогодні.

— В мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявляєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Людина, яка живе в безпечному світі, в квартирі, де можна ходити без протигаза і нічого не боятись. Ти плачеш?

— Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж не сімнадцять. І я більше не можу в цих клятих стінах, у цьому божевільному світі… Я задихаюсь, Артуре, я помру.

— Прошу тебе, не плач. Усе буде добре. Завтра старий Віллі…”

Повідомлення № 3. Радоксаль працює нормально. Самопочуття добре. Вдається залишатися непоміченим. Передаю запис відеофонної розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом…

“— Алло! Артуре! Нарешті я зміг до тебе додзвонитися. Вже з півгодини набираю номер, і все ніяк. Ти з кимось говорив?

— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.

— Он як? Я тобі потрібен?

— Ні, Хенку. Я просто так… А ти?

— Я теж…

— Що, знову кепсько?

— Знову. Артуре, як усе набридло. І часом видається: божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити. Знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу в бога… Якщо він є…

— Його немає, Хенку. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…

— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як все набридло, як кожен день приходить запитанням: “А навіщо я…”

— Замовкни, Хенку. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?

— Сьогодні цілий день. Але мені це вже не допоможе.

— Не розкисай. Це хай уже я — “без певного роду занять”. А в тебе — гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я ніби не помічав, де ми живемо.

— А тепер помітив? Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…

— Ми з нею справді як у хмарах. Чи як у тумані. Літаємо в піднебессі. Плюю! Сто разів підряд плюю на цей світ, що робить з мене ідіота, кретина…

— Не треба так, Артуре. Заспокойся.

— Вже все байдуже! Мертву душу ми носимо в собі.

— Артуре…

— Хенку, ти знаєш, я давно вже не ходжу без пістолета. То для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як усі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…”

Антон Іваничук і біокібер Андреш сиділи мовчки.

І раптом до кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.

— Орлан Стах… не зможе повернутись, — тихо сказав він.

— Як?!

— Припинились позивні маяка. Ви ж знаєте, що це означає. І мені видається, він зробив це свідомо, зупинився в часі, пожертвував собою, аби допомогти таким людям, як Артур Сет чи Хенк Джерар…

Минав другий тиждень. Орлан Стах не з’являвся. Зенонові майже щоночі снився дивний сон. Снилося майбутнє…

Ніби він іде стежкою серед густих трав — зелених, буйних, а вітер куйовдить йому чуприну, довкола — гори, стрімкі й красиві. У долині — місто. Над містом — птахи різноколірні, як метелики. Стежкою назустріч — Орлан Стах. Усміхається. Зенон відчуває, як невідома сила піднімає