Читати книгу - "Донор для небіжчика"

class="book">— Хлопче, ти починаєш мене діставати.

«Добре, — голос підлітка ледь помітно змінився. — Згадай: ПІВТОРА РОКУ ТОМУ».

Герман тупо продовжував дивитися на Геру.

— І це ВСЕ? — видихнув він розчаровано. Давненько він не почував себе таким дурнем, мабуть, відтоді, як зазнав фіаско в ліжку з повією близько року тому.

Маленький виродок його просто дражнив!

* * *

Герман намагався зосередитися на своїх фінансових справах, що виражалося в перекладанні з місця на місце бланків рахунків, якихось документів і кредитних карток. При цьому його думки витали десь дуже далеко.

У минулому.

ПІВТОРА РОКУ ТОМУ

Ніяких особливо пам’ятних подій тоді не відбулося. Чому саме півтора року? Може, хлопчисько дійсно його тільки дражнив?

Але десь у глибині свідомості він знав, що це не так.

Щось було.

Він склав кредитні картки в одну стопку й машинально перетасував, немов колоду карт.

ПІВТОРА РОКУ

Він намагався хоч за що-небудь зачепитися.

(півтора року)

Він повинен їх воскресити. За деяких обставин подібне заняття перетворюється на катування і здатне звести з розуму.

(півтора року)

Що це було?

«Послухай, усе це дурна затія, — він без зусиль упізнав голос. — Що зміниться, якщо ти навіть згадаєш? У тобі сидить бомба з найхитрішим детонатором у світі. І ніякі спогади не зможуть його вирубати, ти це прекрасно знаєш».

Так, мабуть, це так. Але я знаю також і те, друже, що коли не зумію відшукати відповіді на ЦІ запитання, вони переслідуватимуть мене до самого моргу тієї лікарні, де я вріжу дуба на останній стадії хвороби, коли моє волосся навколо ліжка збиратиме прибиральниця, а все інше перетвориться на гнилі мощі, обтягнуті прозорою шкірою. Тому йди до дідька зі своєю раціональною логікою.

Отже, що могло статися півтора року тому?

Фактично те саме, що завжди: робота, робота, робота… Зрідка — відрядження в інші міста (власне, все та ж робота). Ще рідше — вечірки, які Герман завжди ненавидів, причому все сильніше. Одне тільки нагадування про захід, що наближається, викликало в нього бридкі відчуття. Дивно, як він узагалі став процвітаючим бізнесменом із таким підходом до життя. Імовірно, тут була заслуга не його, а Алекса, треба віддати тому належне. Відвідував же Герман вечірки переважно для того, щоб уникнути здивованих поглядів колег і повчальних балачок шефа.

Ось, мабуть, і все, що він міг згадати.

І ще операція на апендицит, яка ледь не забила цвяхи в його труну.

Рівно півтора року тому.

Приступ схопив іще в київському аеропорту перед вильотом додому, у Львів. Коли оголосили шестигодинну затримку рейсу, Герман купив в аптечному кіоску упаковку анальгіну, прийняв одразу три штуки й повернувся в зал очікування, де, скорчившись у кріслі, відсидів усі шість годин. До того моменту від цілої упаковки анальгіну залишилася одна таблетка, що тріснула майже навпіл і нагадувала два молочні зуби. Кіоск був уже зачинений. А потім бадьорий голос диспетчера потішив пасажирів, що летіли з Германом одним рейсом, оголосивши про додаткову тригодинну затримку. Герман відчував, що в нього починається жар. Моментами він майже нічого не бачив, тільки знав, що йому стає все гірше. Він практично не пам’ятав як опинився в літаку. Але «швидка» відвезла його вже з дому тільки наприкінці наступного дня. Отямившись після операції, Герман зі слів чергового лікаря довідався, що жити йому залишалося лічені хвилини, — поширювалося запалення. Його ледь устигли врятувати.

Усе це трапилося саме півтора року тому.

Герман схопився.

— От! — він ударив кулаком по столі, відчуваючи якесь злісне задоволення.

Як він міг цього не врахувати, — адже це до сміху елементарно!

Він швидко глянув на годинник: за п’ять третя.

Ще встигає.

ЕЛЕМЕНТАРНО.

* * *

— Навряд чи зможу вам допомогти, — знизала плечима молоденька медсестра, яка сиділа по іншу сторону віконця реєстратури. — Можливо, вам варто піднятися нагору, в хірургічне відділення, де вам робили операцію. У них свій окремий архів.

— А якщо там мені не допоможуть? Куди б я міг ще?.. — Герман майже просунув голову у віконце, щоб краще розчути слабенький голос реєстраторки, але та, мабуть, витлумачила це по-своєму.

— А… — сестра запнулася, коли їхні очі зустрілися, й через секунду зашарілася, немов Герман нав’язливо з’ясовував дату її першої менструації.

— А… там вам усе скажуть.

— Спасибі.

Він попрямував до сходів і почув, як захлопнулося віконце реєстратури. Звичайно, набагато простіше було перетнути хол, де на протилежній стороні від реєстратури знаходилися двері ліфтів. Однак Герман вирішив, що добереться до хірургічного