Читати книгу - "Закляття відьмака"

— за ним. Ілько вскочив до корчми, наче там був порятунок.

Із сонця в корчмі все було в темнім мороці. Ззаду шарпонув двері довгий Йонас. А попереду зблисла червона блискавка, сяйво, спалах одночасно із скаженим громом. Все вмить оповив густий дим. Засмерділо кислим, як ото коней від болячок обкурюють сіркою. Повз Ілька пролетів із блискучим мечем Йонас. Його хряснув погонич тією кривою гаківницею. Меч із дзвоном упав на підлогу, а Йонас зарепетував, мов йому хто тестули причавив, а не по руці вжучив.

Ілько порачкував і кинувся до печі. Позаду чулися удари, брязкіт, стогін, але Ілько, втягнувши голову межи плечі, встиг витягти гусака. Обпікаючи руки, біг углиб заїзду і обгортав його рушником. Вишитий червоним подільським візерунком рушник. Той самий рушник, в якому мірошничиха принесла печену ковбасу.

Почув розпачливе ззаду:

— Соколику мій, не кидай мене! Поможи!

Він озирнувся, але, обертаючись, все ж біг і налетів на стовп. Від удару йому аж іскри зароїлись в очах. Блимаючи, протираючи масними пальцями око, вгледів молодицю. І намітка розірвана, і розірвана сорочка, і її біле лице, й засмаглі руки — все геть залите кров’ю!

Вона однією рукою підтягала поділ скривавленої сорочки, другою хапалася за стіну, намагаючись наблизитись до Ілька.

— Куди тебе поранено? — підскочив він до неї.

— Ой, соколику! Я жива. То панцирнику дісталось!..

— Його вбили? Га?

— Та ні! Варги і зуби рознесло йому вщент отим диявольським зіллям! Боже! Як я злякалась.

А з корчми все чулись крики, гвалт, щось впало, потім ще постріл, і сивий, їдучий дим поплив углиб заїзду.

Вона затягла його в першу ж порожню від пожильців комірчину.

— Соколику, принеси материну одіж! Ой не можу, я вся в крові. Ой бридко мені, ой матінко моя мила! Ой сконаю я! — шепотом голосила вона, заламувала скривавлені руки.

Очманілий Ілько кинувся до їхньої комірчини в найдальшім закапелку заїзду.

Чи він був такий переляканий, чи ще не навчився розуміти по очах людей, коли їм справді погано. А очі в молодиці були уважні й зовсім спокійні. І ніякої погибелі в них не було видно, хоч вуста їй виламувались у відчаї і голосили-кричали, що вона загине!

Ілько, не випускаючи гусака з рук, прискочив до комірчини, де вони тулилися з матір’ю, і з старої, пошарпаної, побитої скрині витяг її сорочку і стару, запрану запаску, пояс та здоровенний плат, який мати вкладала на голову.

Бо в матері була лише одна намітка і вона пішла до сусіднього села на храм. Коли Ілько вже схопився за двері, щоб вибігти, то побачив, що лежить на лавці його торба, з якою він часом виходив людям попасти худобу і брав із собою в торбу наїдок. У торбу запхав гусака, перекинув торбу через плече.

І, вже несучи в руках лише одяг, побіг до комірчини, де була мірошникова молодиця.

Коли він прибіг, вона скинула на підлогу скривавлену намітку, запаску смугасту, залиту кров’ю так, що не можна було розібрати, де смуги і якого кольору. Була простоволоса, скривавлена, лише в одній подертій сорочці, крізь яку вперше Ілько побачив її сторчливі груди з величезними, неймовірно великими, як на такі маленькі груди, рожевими пипками.

І груди в неї теж були перемазані кров’ю.

— От спасибі, голубе мій сизий! Спасибі! Я просто плачу від щастя, що ти мені допоміг! — заспівала, залементувала мірошничиха. — Тримай двері, щоб ніхто не зайшов! Іди принеси мені, мій соколику, звідкілясь води та різанку, щоб я могла хоч трохи себе обмити від крові.

Ілько метнувся за цебром до стайні, і різанка там була. І з тим відром, і з різанкою і дерев’яним ковшем він повернувся до цієї вузенької, малесенької комірчини, де можна було руки розчепірити і дістати пальцями обох стін. Але двері були замкнені.

Ізсередини почулося:

— Хто там?

— Це я! Ілько! Воду приніс.

— А! Заходь!

Гуркнула дерев’яна засовка, двері відхилились із рипінням, і Ілько став на порозі, не можучи переступити всередину. Бо перед ним, не прикриваючи ані грудей, ані срамного місця, з розпущеним волоссям, стояла зовсім гола, тільки заляпана кров’ю молодиця. Вона випнула до нього худого, твердого живота, нижче якого на лоні золотилось тонке, шовковисте волосся.

— Та заходь же ти! Чого ти, соколику, боїшся?

— Та я… ось… воду… Бери… ось вода… і все…

— Та куди ти тікаєш? Іди сюди!

Вона вчепилася в його руку і потягла всередину комірчини!

А він так і стояв з різанкою в одній руці і з цебром і черпаком у другій.

— Що ти, дурнику, остовпів? Ану, став швидше різака та починай мені зливати.

Ілько почав тремтячими руками набирати воду з цебра і поливав їй на руки. А вона перед ним зігнулась і обмивала своє лице, свої