Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

ті несамовиті згуки у себе над самісінькою головою — був уже певен, що за мить стану віч-на-віч із страхітливим звіром.

На щастя, за мить виявилося: то не страхітливий звір, а премилий чорногорський віслюк. Стояв серед каміння і, задерши голову, ревів.

«Дикий осел», — подумав я. У якійсь книжці я читав, що на землі ще живуть осли в дикому стані і вони буцімто вельми небезпечні. Отож годі й сумніватися — переді мною представник тієї дикої породи.

Тим часом цей представник, забачивши мене, геть остовпів.

Коли б я мав ласо, то не моргнувши й оком, накинув би віслюкові на шию і одіслав би цей цікавий екземпляр до варшавського зоопарку. І про мене написали б в «Експресі»: «Марцін Цедро, учень сьомого класу, великодушно подарував нашому зоопаркові чудовий екземпляр дикого осла». Та ба, не було у мене ласо. Що я міг зробити? Лишалася тільки одна приємність: дивитися, вирячивши очі.

І ми дивились одне на одного, але скільки ж можна дивитися? Осел перший втратив терпець. Вишкірив жовті зуби та як зареве — мені аж мурашки по спині побігли!

І раптом появилась у мене чудова ідея. Збігаю я до табору і гукну на поміч дядечка Леона. А він уже дасть раду з цим чудовиськом. Піймає, потім зробить з нього смирне телятко. Взявши ноги на плечі, я щодуху кинувся по допомогу.

— Рятуйте! Дикий осел! — заволав я біля намету.

Дядечко сидів біля вогнища і щось чаклував.

— Не заважай, — буркнув. — Ти ж бачиш — я зайнятий!

— Їй-богу, дикий осел! — крикнув я.

— Що з тобою, Марцінку, чи не сонячний удар? У Європі ж немає диких ослів.

— Хіба ви не чули, як ревів?

— Чув. То, мабуть, звичайний осел.

— Я бачив на власні очі! Зовсім дикий!

— Викинь собі це з голови, хлопче. Тут повно віслюків, їх використовують просто як тяглову силу. А що реве? Та ж кожен осел реве, особливо коли він хоче їсти або пити.

Я не міг викинути собі з голови, бо був певен, що здибав саме дикого віслюка. Не викинув і після обіду, коли ми вирушили на ослячу виправу. А поки що мене зацікавило дядечкове чародійство. Як я вже згадував, дядечко сидів навпочіпки й щось чаклував. У вогнищі горіли здорові головешки, над ними звисав міцний дріт, а на дроті — наша риба. Дядечко повільно обертав дріт...

— Це пестрюга з рожна,— сказав він.

Риба пахла так смачно, що мені слина потекла. Здавалося, що відтоді, як ми виїхали з Варшави, я й рісочки в роті не мав.

— Можу покуштувати, — великодушно озвався я.

Дядько зняв з дроту одну рибину, поклав її на покришку від судків.

— Хай прохолоне, — мовив,— а тоді покуштуєш.— Щоб мені волосся між зубами виросло, коли тобі не смакуватиме!

Мушу визнати, дядечкові ніколи не виросло волосся між зубами, бо пестрюга з рожна була суперласощами. Знявши пригорілу шкірку, я побачив чудове, ніжне, рожевувате м’ясо. Воно трішки пахло димом і риб’ячим жиром. Одірвав шматочок. Ну, скажу я вам — розкіш! Куди там усякі фрикасе! Їжа богів!

— Ну як? — поспитався дядько.

— Нічого,— відповів я. — Можна їсти.

— Якщо тобі не до смаку, то я можу відкрити гуляш із телятини.

— Ні! — вигукнув я.— Це просто восьме чудо світу! Восьме і дев’яте водночас, а вам, дядечку, треба присвоїти за це звання заслуженого кухаря!

По обіді нас огорнули блаженні лінощі. Полягали ми на матрацах біля потоку, в тіні ялин. В животах у нас було чудо кулінарного мистецтва, у вухах — шум водоспаду, а в головах — розмаїті веселі думки, бо ж відомо: після такої учти ні про що більше не хочеться думати, тільки про щось веселе й безтурботне.

Отак ми думали б до самого вечора, коли б не жахливий рев осла.

— Сто чортів! — зірвався дядько.— Не міг цей капловухий вибрати собі іншого місця!

— Я ж вам казав — то дикий осел.

— Дикий не дикий, а реве, як та єрихонська труба. Певно, шукає води. Треба нам його вполювати.

Мені дуже сподобалась ця думка,— адже я ще зроду не полював диких ослів. Дядечко, мабуть, полював, бо взявся до роботи так, наче був старим ловцем. Зійшов на берег там, де вода зрошувала траву, нарвав цілий сніпок. Буйна трава, запашна, соковита, саме для осла. Зв’язав її мотузком і засміявся:

— Я буду просто мулом, якщо ми не спіймаємо цього віслюка.

Насправді дядечко Леон ніколи не став мулом, але якби й став, то це був би наймиліший мул у світі.