Читати книгу - "Коли приходить темрява"

дозволяєте?! — невдоволено гримнув він. — Заберіть негайно ногу!

— Ти чого стежиш за моєю дівчиною та її сестрою? Ти хто такий? — гаркнув я, не звертаючи ані найменшої уваги на його слова.

— Ні за ким я не стежу! Ти що, з глузду з’їхав? Це ти хто такий? — Його темні очі були наповнені неприхованою люттю.

— Я сам щойно бачив, як ти витріщався на них у свій бінокль. Ти спостерігаєш за ними ще з вівторка!

— Ти що таке верзеш, сопляк? Мені що, робити нічого, щоб розглядати людей? Я просто перевіряв свій новий бінокль! А ти справжній параноїк! Теж мені! — фиркнув він і хотів знову зачинити двері. Та я все ще не давав йому цього зробити. — Забери ногу, інакше я викличу поліцію й звинувачу тебе в тому, що вриваєшся до мене додому! — уже досить голосно кричав він.

— Це я зараз викличу поліцію! І ти прекрасно знаєш, що саме я маю на це велике та очевидне право!

В очах чоловіка на хвильку з’явився страх.

— Та йди ти! — крикнув він і, відпихнувши мене, швидко зачинив двері.

— Не смій більше стежити за моєю дівчиною та її сестрою! Інакше я за себе не відповідаю! — гаркнув я й гупнув кілька разів рукою по його дверях.

— Заспокойся! — Ліза підбігла до мене. — Досить, припини лементувати. — Досі вона стояла збоку, не наважуючись підійти до нас. — Я думаю, він мусить усе зрозуміти. Ходімо.

Я глянув на бліду та налякану Лізу. Вона не була конфліктною людиною. Будь-яка сварка спричиняла для неї великий стрес. Кохана обійняла мене й ще раз промовила:

— Ходімо. — Відтак додала: — Ти мій герой! — і злегка всміхнулася. Очі її посвітлішали.

Я теж дещо заспокоївся. Проходячи повз сусідські двері на поверсі, я помітив тінь біля вічка дверей. За нами хтось спостерігав. «Кляті сусіди!» — подумав я тоді.

***

Того дня я ще трохи побув у Лізи вдома. Той божевільний більше не стежив за нами. Ми намагалися заспокоїтись і розслабитись. Спершу подивилися «Новини Рівного», а потім на прохання Лізи увімкнули стару радянську комедію й із задоволенням принишкли перед ноутбуком. Навіть непосидюча Катя того дня не захотіла нікуди йти. Дівчата, немов заворожені, сиділи біля екрана, проте я ніяк не міг забути нещодавні події.

Під час сварки я намагався якомога краще роздивитися того чоловіка та запам’ятати. Мені не давало спокою, що його стеження розпочалося з того самого дня, коли сталося вбивство. Проте я був певен, що ніколи його не бачив. Невже дійсно ця справа не така проста, як може видатися на перший погляд? Але за мною теж хтось стежив. Чи не міг бути в цього придурка спільник, який у той час, коли цей спостерігав за дівчатами, ходив за мною? Але я швидко відкинув цю думку. Цілком можливо, що цей чоловік стежив за нами всіма. У дівчат він шукав мене, коли не знаходив деінде. А може, це все-таки звичайний собі придурок, який любить поспостерігати за людьми в бінокль? «У будь-якому разі потрібно перевірити цього чоловіка», — міркував я. У мене є друг, що працює у патрульній поліції. Переконаний: він мені допоможе.

Я знову глянув на дівчат. Здавалося, вони трохи заспокоїлися. Так приємно почуватися в безпеці. Нині я був певен, що нікому з нас нічого не загрожує. Але все це відносно. Насправді ніхто не може почуватися в безпеці. Ніколи. Ми не можемо знати, що чекає на нас наступної миті. Це просто неможливо. За хвилину на нас можуть очікувати тисячі як приємних, так і неприємних сюрпризів. І ми не в змозі їх передбачити. Тому мені конче треба бути насторожі. Час від часу я поглядав у вікно. Того мудака я більше не бачив. Я дав собі слово неодмінно розібратися з ним, якщо знову помічу, що він продовжує за нами стежити.

Близько десятої вечора я вже збирався йти додому. На вулиці було дуже темно, радше через хмари, що весь день збиралися, та все ніяк не могли принести дощу. Здійнявся сильний вітер; я поспішив, аби не втрапити під зливу. На той час я вже був досить стомлений і водночас надто розслаблений, щоби думати про всі ті події.

— Коли прийдеш додому, подзвони мені, — попрохала Ліза. Вона завжди так робила, коли я повертався пізно: жив аж на іншому кінці міста.

Я пообіцяв зателефонувати й ще раз сказав, щоб вони нічим не переймалися та лягали спати. За мною зачинилися двері, і я опинився в напівтемряві під’їзду. На поверсі нижче горіло світло, тому я без проблем спустився. Проте від третього до першого світла не було. Я запалив сірника, але він одразу ж згаснув від протягу, що вдерся в під’їзд крізь прочинене вікно. Я зупинився, аби запалити ще один. На поверсі вище почулося, як хтось тихцем спускається. Я зрозумів, що був не один. Дослухався, запалив черговий сірник та прикрив його рукою, щоби знову не згаснув.

Дослухався ще раз більш уважно, та цього разу нічого не почув. Незадоволено похитавши головою та відігнавши від себе дурні думки, я почав обережно, аби не загасити сірника, спускатися. Іще раз дослухався: довкола було тихо. Я впевненіше пішов далі. Та щойно згаснув сірник, я чітко почув кроки: хтось спускався згори…

Ще мить — і чиясь сильна рука штовхнула мене.