Читати книгу - "Наступна станція - смерть"

в відпустку. Я так нібито байдуже процитував старий анекдот про Чапаєва: «Ви все погрожуєте, погрожуєте…». Тим більше, що у мене вже зібралося три невикористаних, а надворі - літо, а в таке щастя простому радянському сискареві дуже важко віриться.

Та все ж Генерал наказав писати заяву - і я навіть не пішов до себе, а полетів, на ходу виспівуючи на весь коридор: «Та-ра-ра-рам-пам-пам, Одеса-мама! Одесу-маму пер-вер-нули, гоп-ца-ца!», уявляючи, як я в цій самій Одесі на пляжі буду пер-вер-татися.

Я вже простягнув руку до телефону, заміряючись подзвонити своєму однокашнику. Я вже прокручував у голові, що я йому скажу. Я скажу: алльо, невже я маю щастя розмовляти з самим начальником транспортної міліції нашої славної цивільної авіації, а заодно і з моїм другом і однокурсником? Так, друзяко, це я, а як ти здогадався? Слухай, дорогенький, мене нарешті у відпустку виганяють. Не може бути? Згоден, та все ж чудеса трапляються. Так от сиджу я і думаю: чи то мені до моря пішки йти, чи то другові найщирішому поклонитися, щоби квиток організував…

Поки я все це обдумував, телефон задзвонив, і я зрозумів, що мої мрії про відпустку так мріями і залишаться. Правда, Старий побідкався, що злочинці - народ несвідомий, у нас весь відділ у розгоні, а вони трупи підкидають. Тож ти, Сирота, швиденько там розберись - і у відпустку з чистою совістю.

І я поїхав розбиратися.

Уяви собі: на пустирі, прилеглому до кладовища, копирсалися у смітті два бомжі. Раптом один із них побачив за цвинтарним парканом ще досить ціле простирадло: воно з купи старих вінків стирчало. Ясна річ, вхопилися за нього обидва, як в тій казці, тягнуть-потягнуть - і бачать, що простирадло не просто там завалялося, в нього був замотаний труп. Голенький. Бомжі так репетували, що патрульний «газик» під’їхав практично миттю.

Чергова бригада на чолі з твоїм покірним слугою теж часу не втрачала. Уяви собі: ми навіть кінолога з собачкою прихопили. А що? Хай повітрям подихає сучечку маю на увазі.

От із кінологом ми й зчепилися з приводу того, яким-таким нетрадиційним чином цей самий покійник на кладовище втрапив. Одне з двох: або сам у такому вигляді прибіг, а потім уже дуба дав, або його вже готовенького сюди привезли і скинули.

Кінолог хмикнув:

- І з якої б це радості він от так голим бігав?

Я висловив припущення:

- А що? У коханки чоловік застукав - не до штанів було. З виду товариш точно не легкоатлет. Біг-біг, серце й не витримало.

- Ага, а перш, ніж дуба дати, ноги помив. На п’яти його подивись - чистенькі! Як у цьому свинюшнику пробігти и не заквацятися?

- Так я тобі про що торочу: в будь-якому випадку он там коло дороги якийсь слід цілком може відшукатися. Тож - дай собачці ганчірочку понюхати. І не кривись.

- Ти вважаєш, що в цьому смороді можливо щось унюхати?

- Можна подумати - не їй, а тобі це робити доведеться.

Поки ми отак от сперечалися, поки кінолог бурчав, що нам би тільки собачку надаремне ганяти, а у неї цуценятка, між іншим… на відміну від декого,- цуценяча мати слід уже взяла. Потягла хазяїна вздовж дерев’яного паркану, що відгороджував пустир від кладовища, ми за нею, а за нами потягнулась і решта бригади, включно з патрулем і водієм «газика». На місті лишився тільки медексперт - знахідку стерегти.

Ми пробігли через якісь старі двори, занедбаний сквер і вперлися в іще один дерев’яний паркан у людський зріст.

Звичайно, можна було б і хвіртку пошукати, але собака з кінологом на повідку проскочила через діру в паркані. Опергрупа - за ними, попутно вибивши ще кілька дощок.

З того боку паркану ще якийсь двір. І двоповерхівка. Нам би з головного входу зайти, на вивіску подивитись, але навіщо. Якщо собака, впевнено тримаючи слід, веде нас до відчинених дверей чорного входу.

Вриваємося, біжимо по коридору до зачинених дверей, собака кидається на них і починає гавкати. З-за дверей густий розв’язний бас:

- І хто там бреше?

Що залишається після такої заяви? Ногою в двері, влітаємо всією бригадою - і остовпіли. Перед нами за столом с випивкою і закуссю стоять три міліцейських мордовороти в брудних білих халатах, наопаш форми.

Першим отямився старший патрульний. Сховав пістолет у кобуру і єхидненько так вимовив:

- Палкий привіт працівникам медвитверезника номер два від колективу міського карного розшуку.

Я моргнути не встиг, як пляшки і закусь зі столу зникли, а трійка переляканих витверезних сержантів уже переді мною навитяжку стоїть. Коли почули, в чому справа, дружно заголосили:

- Товаришу капітан, це не ми!… Ми йому нічого не робили! Це він сам!

- Що - сам? Роздягнувся догола, загорнувся в простирадло, переліз через два паркани на кладовище, заліг за кущики, прикрився віночками і задубів? Може, ви йому ще й налили на доріжку? Посошок…

- Дуба дав - сам. Тут, на койці. Ми нічого… ми навіть обмити не встигли… тільки роздягли, пішли душ вмикати, повернулись, а він уже не дихає.

- Звідки його привезли?

- Доставили з цього… же-де вокзалу. На нашому «луноході», тобто - транспорті. Ще за світло. Не буянив, не висловлювався, не погрожував…

- Може, він взагалі п’яний не був? Он у сусідній області теж доставили - і теж з