Читати книгу - "Айвенго (укр)"

202
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 115
Перейти на сторінку:
йому на нижній кінець столу. Однак там ніхто не потіснився, аби дати прибулому місце. Коли він проходив уздовж ряду тих, що вечеряли, кидаючи боязкі й благальні погляди на кожного з них, слуги-сакси навмисне розставляли лікті і, піднявши плечі, продовжували поглинати свою вечерю.

Ісаак стояв осторонь усіх, марно очікуючи, чи не знайдеться для нього міцтинки, де б він міг присісти й відпочити. Нарешті пілігрим, що сидів на лаві біля каміна, зглянувся на нього, підвівся і сказав:

— Старий, мій одяг просохнув, я вже ситий, а ти промоклий і голодний.

Сказавши це, він згріб на середину широкого вогнища розкидані поліна, що вже ледь жевріли, і роздув яскраве полум'я; потім пішов до столу, узяв чашку гарячої юшки з цапеням, відніс її на столик, біля якого сам вечеряв, і, не очікуючи подяки з боку єврея, подався до протилежного кінця залу: може, він не бажав подальшого спілкування з тим, кому зробив послугу, може, йому просто схотілося бути ближче до почесного помосту.

Мова за столом зайшла про те, хто найбільше прославився подвигами у Святій Землі, і тамплієр став похвалятися славою лицарів Храму.

— Хіба в англійському війську не було нікого, — спитала раптом леді Ровена, — чиє ім'я було б достойним стати поряд з іменами лицарів Храму та іоанітів?

— Пробачте мені, леді, — відповідав де Буагільбер, — англійський король привів із собою в Палестину чимало хоробрих воїнів, які поступалися в доблесті хіба що тим, хто своїми грудьми невпинно захищав Святу Землю.

— Нікому вони не поступалися, — несподівано мовив пілігрим, що стояв поблизу й увесь час із помітним нетерпінням прислухався до розмови.

Усі погляди звернулися в той бік, звідки почулося це несподіване твердження.

— Я заявляю, — продовжував пілігрим твердим і сильним голосом, — що англійські лицарі не поступалися нікому з тих, хто зняв меча на захист Святої Землі. Крім того, скажу, що сам король Річард і п'ятеро з його лицарів після падіння фортеці Сен-Жан д'Акр[10] влаштували турнір і викликали на бій усіх бажаючих.

Я сам це бачив. Того дня кожен із лицарів тричі виїжджав на арену і кожного разу здобував перемогу. Ще додам, що з-поміж їхніх супротивників семеро належали до ордену лицарів Храму. Серу Бріану де Буагільберу це дуже добре відомо, і він може підтвердити мої слова.

Неможливо описати той шалений гнів, який миттєво спалахнув на потемнілому обличчі й без того смаглявого тамплієра. Розгніваний і збентежений, схопився він тремтячими пальцями за рукоять меча, але не видобув його, мабуть, усвідомлюючи, що розправа йому так не минеться в такому місці і при таких свідках. Але простий і прямодушний Седрик так зрадів звісткам про доблесть одноплеменців, що не помітив злості й розгубленості свого гостя.

— Я б охоче віддав цей золотий браслет, пілігриме, — сказав він, — якби ти перелічив імена тих лицарів, що так благородно підтримували славу нашої веселої Англії.

— З радістю назву їх на ім'я, — відповідав пілігрим, — і ніякого подарунка мені не треба: я дав обітницю деякий час не торкатися золота.

— Першим за доблестю і військовою вправністю, за славою і тим становищем, яке він посідає, — почав пілігрим, — був хоробрий Річард, король Англії.

Потім він по черзі назвав імена ще чотирьох лицарів, які разом із королем перемогли.

— Другим був граф Лестер, — вів далі пілігрим, — а третім — сер Томас Малтон із Плсленда.

— О, це сакс! — захоплено крикнув Седрик.

— Четвертий — сер Фолк Дойлі, — мовив пілігрим.

— Теж саксонець, принаймні з материнського боку, — сказав Седрик, який із надзвичайною жадібністю ловив кожне слово. У захваті від перемоги англійського короля і родичів-острів'ян, він майже забув про свою ненависть до норманів. — Ну, а хто ж був п'ятим? — запитав він.

— П'ятим був сер Едвін Торнхем.

— Чистокровний сакс, клянуся душею Хенгіста! — скрикнув Седрик. — А шостий? Як звали шостого?

— Шостий, — відповідав пілігрим, трохи помовчавши і ніби збираючись з думками, — був зовсім юний лицар, маловідомий і менш знатний; його прийняли до цього почесного товариства не стільки заради його доблесті, скільки для круглого рахунку. Ім'я його не збереглося в моїй пам'яті.

— Сер пілігрим, — зневажливо сказав Бріан де Буагільбер, — така удавана безпам'ятність після того, як ви встигли пригадати так багато, не має сенсу. Я сам назву ім'я лицаря, якому через нещасливу випадковість — з вини мого коня — вдалося вибити мене із сідла. Його звали лицар Айвенго; незважаючи на молодість, жоден з його соратників не перевершив Айвенго в мистецтві володіння зброєю. І я прилюдно заявляю, що, коли б він був у Англії і побажав на майбутньому турнірі повторити той виклик, що послав мені в Сен-Жан д'Акр, я готовий битися з ним. При тому коні й озброєнні, які в мене тепер є, я відповідаю за результат двобою.

— Ваш виклик був би негайно прийнятий, — відповідав пілігрим, — якби ваш супротивник був тут присутній. Але якщо Айвенго колись повернеться з Палестини, я вам ручаюсь, що він буде битися з вами.

— Гарна порука! — заперечив тамплієр. — А яку заставу ви мені можете запропонувати?

— Оцей ковчег, — сказав пілігрим, вийнявши з-під плаща маленьку шкатулку зі слонової кістки і хрестячись. — У ньому зберігається частка справжнього Хреста Господня, привезена з Монт-Кармельського монастиря.

Не виявляючи жодної поваги до святині, тамплієр зняв із шиї золотий ланцюг, жбурнув його на

1 ... 4 5 6 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Айвенго (укр)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Айвенго (укр)"