Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

• Астрід Торс, верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин

• Іван Шимонович, представник Генерального секретаря ООН

• Джон Бреннан, глава ЦРУ

• Філіп Брідлав, головнокомандувач Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі

• Кеті Бьортон, офіційний представник ОБСЄ

/ ПЕРЕДМОВА /

«Володін [президент Росії. — Прим. ред.] має собі за ціль Крим, на півдні України, і він знає — щойно Україна вступить у НАТО, йому буде важко досягти своєї мети.

Тому він вирішив діяти дуже швидко… Гадаю, він вторгнеться в Крим».

З роману Тома Кленсі «Право остаточного рішення», опублікованого 3 грудня 2013 р.

Крим має надзвичайно вигідне геополітичне розташування й тому завжди опинявся на шляху всіх хвиль міграцій та воєн, що котилися з Азії до Європи й у зворотному напрямку ще від античних часів. Його стратегічне значення свого часу високо оцінили кіммерійці, таври, скіфи, понтійські греки, сармати, римляни, готи, алани, гуни, слов’яни, монголи, татари, кримські татари, кримчаки, генуезці, турки, росіяни, англійці, німці, українці й багато інших народів. Хто контролював Крим, той контролював усю Україну, південь Росії, усю акваторію Чорного й Азовського морів.

Усі нинішні проблеми Криму, власне, зумовлені тим, що навали завойовників завжди спричиняли на території півострова примусове переселення місцевого населення.

Останні великі хвилі біженців із корінного населення півострова пов’язані із загарбанням Криму Російської імперією 1783 року, далі — Кримською війною 1853–1856 років між Росією, з одного боку, та коаліцією на чолі з Британією й Францією, з другого, а потім — Другою світовою війною, коли 18 травня 1944 року розпочалася примусова депортація кримськотатарського народу за наказом Йосипа Сталіна.

При цьому два найбільші сплески примусово-добровільної еміграції кримських татар — 1790 та 1850 років — призвели до катастрофічного зменшення присутності цього народу в Криму. Історики стверджують, що з понад одного мільйона кримських татар на початку анексії півострова Катериною ІІ 1783 року наприкінці XIX століття лишилося вже менше 200 тисяч. Унаслідок цього на півострові було майже повністю знищене сільське господарство, знелюднена степова частина Криму. На місце вимушених біженців російська імперська влада завозила (часто примусово) представників інших народів, особливо віддаючи перевагу етнічним росіянам із центральних російських губерній.

Не менш катастрофічними були наслідки для корінного населення півострова, зокрема й для українців, росіян, понтійських греків, вірмен, євреїв, караїмів та інших, після Громадянської війни 1920-х років. Значна частина людей загинули, померли від голоду або були вимушені емігрувати в Європу. Так званий «Червоний терор» у Криму, навіть за даними сучасних російських істориків, протягом 1920–1921 років забрав життя щонайменше 120 тисяч кримчан і біженців з усіх куточків Російської імперії.

Але при цьому цікаво: ще на початку встановлення в Криму радянської влади далеко не всі на півострові бачили Крим у складі РРФСР. Так, автори рідкісного видання 1992 року «Крымская республика: год 1921-й» кримські політологи Володимир Брошеван та Олександр Форманчук доводять, що чимало більшовицьких організацій півострова не могли дійти згоди щодо майбутнього статусу Криму. Частина з них наполягали на включенні Кримської Республіки до складу УРСР, інші хотіли до РРФСР. Керченський повітовий комітет більшовицької партії наполягав на включенні Криму до складу Української Республіки, «беручи до уваги географічне положення та економічні зв’язки». Делегати Севастопольської повітової партконференції (за етнічною ознакою зі 169 присутніх делегатів було росіян — 139, євреїв — 18, татар — 2, латвійців — 3, фінів — 2, поляків — 2, решта — 3) у резолюції з «радянського будівництва» записали: «Виходячи з оцінки об’єктивних умов, у яких був Крим, у міжнародному, господарському, політичному, культурному аспектах і як усеросійська здравниця, а головне, зважаючи на те, що переважна більшість населення — росіяни, уважати, що Крим має бути областю з губернським апаратом влади на правах губернії, безпосередньо підпорядкованій центральній владі — РРФСР», — ідеться в згаданій книзі.

Важкими були наслідки голоду 1921–1923 років, коли, за різними оцінками, загинули від 70 до 85 тисяч мешканців півострова. Особливо відчутною була смертність для кримських татар — до 50 тисяч, або до 15% від їхньої загальної чисельності. З початком війни з півострова також були депортовані всі кримські німці.

Після Другої світової населення Криму з довоєнних понад 1,1 мільйона скоротилося майже наполовину, а в місцях запеклих боїв, як, наприклад, у Керчі, вижило лише близько 10% довоєнного населення.

Урешті, примусова депортація з Криму кримських татар, греків, болгар, вірмен, караїмів та інших народів, проведена НКВС СРСР за наказом Сталіна 18–20 травня 1944 року, скалічила долі понад 300 тисяч людей. Тоді, за оцінками істориків, через нелюдські умови під час транспортування та в засланні загинули до 46% представників усього кримськотатарського народу. Оцінки кількості жертв з інших етносів різняться, але також обчислюються тисячами.

Унаслідок цих подій на момент здобуття Україною незалежності 1991 року більша частина жителів півострова не були кримчанами в прямому розумінні. Адже переважно це були місцеві мешканці в першому або принаймні другому поколінні, народжені в повоєнному Криму починаючи з 1950-х років.

Від 1960-х років радянська влада перетворила Крим на престижне місце виходу на пенсію для представників комуністичної, профспілкової та військової еліти, переїжджати куди дозволялося переважно за умови високого московського чи київського покровительства. Більшість пенсіонерів складали колишні партфункціонери, представники політичного управління партії Радянської Армії (на радянському сленгу — політруки) і просто люди зі зв’язками (так звані блатні).

Через це, за останнім достовірним переписом населення, проведеним Україною у 2001 році, на той момент з 2 млн. 24 тис. осіб корінними кримчанами за місцем народження були лише 49,1% мешканців Криму та м. Севастополя. При цьому другою за чисельністю групою стали уродженці регіонів Російської Федерації — 18,8% кримчан, ще 16,1% були вихідцями з материкової України, 8,1% народилися в Узбекистані (переважно нащадки депортованих у 1944 році кримських татар), 1,4% — у Казахстані, 1,3% — у Білорусі, 1,9% — з решти пострадянських держав. При цьому, за словами останнього легітимного міністра курортів та туризму АРК Олександра Лієва, понад 50% кримчан жодного разу не виїжджали до материкової України.

Крім того, з початку 1990-х років Російська Федерація, навіть за часів першого президента